Читати книгу - "Битва королів"

— Вони мене зневажили! — гаркнув він їй в обличчя.— А крім того, кров за кров: двоє синів Едарда Старка — це відплата за Родрика й Марона,— слова зірвалися несвідомо, але Теон миттю збагнув, що батько це схвалить.— Привиди моїх братів нарешті упокоїлися.

— Наших братів,— нагадала йому Аша з кривою посмішкою, яка ясно свідчила, що цими балачками про помсту сестру не обдуриш.— Їхні привиди ти з Пайку привіз, братику? А я гадала, вони тільки батька переслідують.

— Ніколи жінка не розуміла чоловічої потреби помститися.

Навіть якщо батько не оцінить цього дарунку — Вічнозиму, він має похвалити Теона за те, що помстився за братів!

Аша притлумила смішок.

— Отой сер Родрик теж може відчути цю чоловічу потребу, про це ти не подумав? Ти — кров од крові моєї, Теоне, хай який ти є. Заради матері, яка обох нас породила, повертайся зі мною в Пущанський Насип. Спали Вічнозим — і відступи, поки не пізно.

— Ні,— Теон поправив корону.— Я цей замок узяв — і я його утримаю.

Сестра довгу мить дивилася на нього.

— Тоді тобі доведеться утримувати його до кінця життя,— зітхнула Аша.— Кажу тобі, це попахує божевіллям, та хіба може знатися на таких речах скромна дівиця?

Вже біля дверей вона послала йому ще одну глузливу посмішку.

— Знай: такої бридкої корони я в житті не бачила. Ти сам її склепав?

Лишивши його кипіти від злості, вона затрималася тільки, щоб нагодувати й напоїти коней. Половина вояків, що приїхали з нею, з нею і забралися, як вона й попереджала, виїхавши крізь ту саму Мисливську браму, якою Бран з Риконом скористалися для втечі.

Теон з муру проводжав їх поглядом. Коли сестра розчинилася в тумані вовчого лісу, він подумав: чому ж я не послухався й не забрався разом з нею?

— Поїхала, ага? — наблизився до нього Смердюк.

Теон не чув, як він підійшов, і запаху теж не занюхав. З усіх людей бачити Смердюка йому зараз хотілося найменше. Йому аж зле було, що чоловік, який стільки знає, досі ходить і дихає. «Слід було вбити його по тому, як він повбивав інших»,— подумав Теон, але ідея ця розхвилювала його. Хай як це неймовірно, але Смердюк умів читати й писати, а ще саме він здогадався кмітливо приховати те, що вони зробили.

— Мілорде королевичу, даруйте, але неправа вона була, що кинула вас. Бо десять вояків — і близько недосить.

— Я це чудово усвідомлюю,— сказав Теон. «І Аша усвідомлювала теж».

— Ну, то, може, я вам поможу,— мовив Смердюк.— Дайте мені коня й гаман монет — і я підшукаю вам гарних хлопців.

— Скільки? — примружив очі Теон.

— Може, сотню. Або дві. Може, більше,— він посміхнувся, і його безбарвні очі заблищали.— Я ж тут, на півночі, вродився. Знаю багатьох, і Смердюка багато хто знає.

Дві сотні людей — це не армія, але тисячі й не потрібні, щоб утримати такий міцний замок, як Вічнозим. Якщо ці люди зможуть відрізнити, яким кінцем списа потрібно штрикати, їхня присутність може стати вирішальною.

— Роби, як кажеш, а я віддячу. Нагороду сам собі обереш.

— Що ж, мілорде, я не мав жінки ще звідтоді, як був з лордом Ремсі,— мовив Смердюк.— Я поклав око на оту Паллу, а її, я чув, і так уже зіпсували, тож...

Теон зайшов зі Смердюком задалеко, щоб тепер задкувати.

— Дві сотні вояків — і вона твоя. Та буде на одну людину менше — і можеш далі злягатися зі свинями.

Ще й сонце не сіло, а Смердюк уже пішов, прихопивши з собою мішок старківського срібла й останню Теонову надію. «Швидше за все, я цього покидька більше не побачу»,— гірко подумав Теон, але ж це був шанс — і він ним скористався.

Уночі йому наснився бенкет, який влаштував Нед Старк на честь приїзду короля Роберта у Вічнозим. Зала дзвеніла від музики та сміху, нехай надворі вже здіймалися холодні вітри. Теон насолоджувався вином і смажениною, сипав жартами, витріщався на служниць і розважався... поки не помітив, що в залі потемніло. Музика вже не здавалася веселою: негармонійна, з дивними паузами, мелодія надовго повисала в повітрі. Зненацька вино в роті згіркло, а коли Теон підвів голову від кубка, то побачив, що обідає з мерцями.

Сидів король Роберт, і з великого розтину в нього на животі на стіл висипалися кишки, а поряд з ним сидів безголовий лорд Едард. І на нижніх лавках рядочком розсілися мерці — облазила з кісток сіро-коричнева шкіра, коли вони для тосту піднімали свої кубки, а в порожніх очницях лазили хробаки. Теон знав усіх до одного: Джорі Касселя і Товстуна Тома, Портера, Кейна і стайничого Галлена,— знав усіх, хто поїхав на південь, на Королівський Причал, щоб уже ніколи не повернутися. Мікен з Чейлом сиділи разом — один спливав кров’ю, а другий — водою. Найбільше місця за столом займав Бенфред Толгарт зі своїми Дикими зайцями. Була там і мірошничка, і Фарлен, і навіть дикун, якого Теон убив у вовчому лісі того дня, коли врятував Бранові життя.

Та були й інші обличчя, яких він не знав за життя,— обличчя, що їх він бачив тільки кам’яними. Струнка сумна дівчина з вінцем з блакитних троянд і в білій сукні, забризканій кров’ю,— ніхто як Ліанна. Поряд з нею стояв її брат Брандон, а позаду — їхній батько Рикард. Уздовж стін у присмерку рухалися непримітні постаті — бліді тіні, довговиді й похмурі. Від погляду на них Теона, мов гострий ніж, пронизав страх. А тоді з гуркотом розчахнулися високі двері — і залою полетів холодний протяг, а з ним з темряви ночі увійшов Роб. За ним біг Сіровій, його очі горіли; у обох — і в чоловіка, і у вовка — з півсотні жахливих ран цебеніла кров...

Теон з криком збудився, так налякавши Векса, що хлопець голяка вибіг з кімнати. Коли ввірвалися вартові з мечами напоготові, Теон звелів їм привести мейстра. Заки прийшов Лувін, пом’ятий і сонний, у Теона після келиха вина вже не тремтіли руки, і йому було соромно за свій переляк.

— Просто кошмар наснився,— пробурмотів він,— ось і все. Він нічого не означає.

— Нічого,— урочисто погодився Лувін. Він лишив снодійне зілля, та Теон, щойно мейстер переступив поріг, вилив це зілля в убиральню. Лувін,