Читати книгу - "Нейромант"

сказав Фін Кейсові, – великими грішми пахло. Тож Сміт ходив обережно. Можна сказати, надто обережно.

Як виявилося потім, у Сміта був постачальник на ім’я Джиммі. Джиммі, серед іншого, грабував маєтки й саме повернувся з високої орбіти, а із собою спустив і деяку здобич. Найдивнішою річчю, яку він спромігся видобути під час зломницьких гастролів орбітальним архіпелагом, була голова, точніше, платиновий бюст тонкої роботи, інкрустований перетинчастою емаллю, перламутром і лазуритом. Сміт зітхнув, поклав на стіл кишеньковий мікроскоп і порадив Джиммі здати голову на переплавку. Вона була сучасна, не антикварна і не мала цінності для колекціонерів. Джиммі засміявся. Ця штука – комп’ютерний термінал, пояснив він. Вона говорить. І не синтезованим голосом, а механічним – за допомогою коліщаток і мініатюрних органних труб. Майстер, який виготовив її, був справжнім штукарем, і то дещо схибленим, бо електронний синтезатор голосу не коштував би ні копійки. Тож це була цікавинка. Сміт під’єднав голову до свого комп’ютера, і мелодійний неземний голос просурмив йому дані з торішньої податкової декларації.

Серед Смітових клієнтів був один токійський мільярдер, чия пристрасть до автоматів межувала з фетишизмом. Сміт знизав плечима й розкрив перед Джиммі пусті долоні в жесті давньому, як сам перекупницький фах. Він спробує, звісно, але не обіцяє, що зможе виручити пристойну суму. Коли Джиммі пішов, лишивши голову, Сміт іще раз її роздивився й познаходив проби. За деякий час він відстежив походження голови аж до двох майстрів із Цюриха, паризького фахівця з емалі, голландського ювеліра й каліфорнійського інженера. Потім дізнався, що голову замовила корпорація «Тессьє-Ешпул СА».

Сміт почав налагоджувати зв’язки з токійським колекціонером і натякати, що має для нього дещо варте уваги.

А тоді до нього навідався один пан, і то без попередження – пройшов крізь заплутані лабіринти Смітової системи безпеки, наче тої не існувало. Такий собі невеличкий і неймовірно чемний японець, за всіма ознаками – клонований ніндзя. Сміт майже не ворушився під спокійним карооким поглядом смерті, що сиділа навпроти нього за столом із полірованого в’єтнамського палісандра. Лагідно, замалим не вибачливо, клонований убивця пояснив, що його обов’язок – знайти й повернути певний витвір мистецтва, механізм неймовірної краси, викрадений із дому його господаря. До його відома довели, що Сміт може знати, де саме наразі перебуває згаданий артефакт.

Сміт відповів японцеві, що помирати поки що не збирається, і видав йому голову. І скільки ж, поцікавився відвідувач, Сміт очікував заробити на продажі цього предмета? Сміт назвав ціну, набагато нижчу за ту, що збирався призначити. Ніндзя витягнув кредитний чип і перекинув названу суму з анонімного швейцарського рахунку. Хто ж, поцікавився ніндзя, приніс Смітові цей витвір мистецтва? Сміт назвав ім’я. За кілька днів він дізнався про загибель Джиммі.

– І тут на сцену вийшов я, – вів далі Фін. – Сміт знав, що я частенько маю справу із завсідниками Меморі-лейн, а саме там можна тихенько зібрати досьє так, щоби запиту не відслідкували. Я найняв кіберковбоя. Оскільки був посередником, то взяв собі відсоток. А Сміт був із обережних. Така стрьомна оборудка, а він все одно вийшов у плюс. Щось тут було нечисто. Хто заплатив із того чипа? Якудза? Та ніколи. Їхній кодекс чітко описує поведінку в подібних ситуаціях, і вони завжди вбивають отримувача. Може, якісь шпигунські ігри? Сміт так не вважав. Від шпигів за сто миль смаленим тхне, тільки нюх май. Тож мій ковбой лопатив архіви новин, аж доки не знайшов згадки про те, що Тессьє-Ешпули з кимось судяться. Сама справа ні про що не казала, та ми знайшли юридичну фірму. А коли ковбой зламав кригу тих юристів, ми дізналися адресу родинного гнізда. І це була золота жила.

Кейс підвів брови.

– Фрісайд, – пояснив Фін. – Веретено на орбіті. Виявилося, що вони ледве не все там до рук прибрали. А ще в нас склалася цікава картинка, коли мій ковбой прогнав зібрані дані крізь архіви й зробив підбірку. Родинна компанія. Корпоративна ієрархія. Ви б, може, і хотіли придбати частку в цьому сосьєте анонім, от тільки Тессьє-Ешпули не виставлялися на відкритому ринку понад століття. На жодному ринку, як мені відомо. Ми маємо справу з дуже тихою, дуже ексцентричною родиною першого покоління емігрантів на високу орбіту. Родиною-корпорацією. Страшенно багаті, страшенно не люблять преси. Багато клонів. Орбітальний закон поблажливіший до генної інженерії, правда ж? Тому не так і просто дізнатися, представники якого покоління чи поколінь командують парадом у той чи інший час.

– Як це? – перепитала Моллі.

– У них своя кріогенна лабораторія. Навіть за орбітальним законодавством на час кріогенного сну громадянин юридично вважається мертвим. Мабуть, вони якось домовляються між собою, хоча глави сімейства ніхто не бачив років тридцять, а матінка їхня загинула під час якогось нещасного випадку в лабораторії…

– То що сталося з тим твоїм скупником?

– Нічого, – гмикнув Фін. – Забив на них. Ми разок глянули на це юридичне божевілля з купою довіреностей, виписаних Тессьє-Ешпулами, та й по всьому. Певно, Джиммі заліз у Стрейлайт, украв ту голову, а Тессьє-Ешпули послали по неї свого ніндзю. Сміт вирішив, що краще про все це забути. Може, це було мудре рішення.

Фін глянув на Моллі.

– Вілла Стрейлайт. На вістрі веретена. Тільки для своїх.

– Гадаєш, то був їхній власний ніндзя, Фіне? – запитала Моллі.

– Так Сміт вважав.

– Дорога штука. Не цікавився, що було далі з тим ніндзею?

– Мабуть, у морозилку поклали. Розморожують, коли їм треба.

– Гаразд, – утрутився Кейс. – У нас є Армітідж, якого тримає на зарплаті штучний на ім’я Мовчозим. Що це нам дає?

– Поки що нічого, – відповіла Моллі. – Але тепер для тебе є лівачок. – Вона витягла з кишені складений папірець і простягнула йому. Він розгорнув його. Там були координати та вхідні коди.

– Чиє це?

– Армітіджа. Якась його база даних. Купила в модерних. На окремих умовах. Де це?

– У Лондоні, – відповів Кейс.

– То зламай її, – засміялася Моллі, – недарма ж ти хліб їси.

Кейс чекав місцевого поїзда на залюдненій платформі. Моллі пішла додому на горище кілька годин тому з конструктом Рівного в зеленій сумці, а він тоді ж засів пиячити.

Його нервувала думка, що Рівний тепер став конструктом, картриджем, на якому записали навички, пристрасті, колінні рефлекси старого… Індукційною рейкою пригуркотів місцевий поїзд, і дрібний пил засочився з тріщин у стелі тунелю. Кейс увійшов