Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Не тямлячись від сказу, я вигукнув:

— Нічогісінько ви не знаєте, Гаррі! В школі мене так цінували! Я був Неперевершений!

— Погляньте на себе, Маркусе, ви ж не вмієте падати! Боїтеся падати! І з цієї причини, якщо так буде й далі, ви незабаром станете порожньою і нікому не цікавою людиною. Як можна жити, якщо не вмієш падати? Нехай вам усячина, погляньте на себе і чесно дайте відповідь самому собі, якого дідька ви робите в Берроузі! Я читав вашу справу! Розмовляв із Перґалом! Ще трохи — і він витурив би вас відціля, геніальний хлопчино! Ви могли навчатися в Гарварді, в Єлі, у всій «Лізі отруйного плюща»[5], якби захотіли, але ні, вам кортіло вступити сюди, бо Господь наш Ісус дав вам такі кволі яйця, що ви не можете змагатися зі справжніми суперниками. Я і в Фелтон телефонував, розмовляв із тим нещасним роззявою-директором, він розповідав мені про Неперевершеного і мало не плакав од замилування. Їдучи сюди, ви знали, Маркусе, що будете тим неперевершеним героєм, якого створили з нуля і який насправді безсилий перед справжнім життям. Ви наперед знали, що тут вам не загрожує небезпека впасти. Гадаю, це і є ваша проблема: ви ще не збагнули, як це важливо — вміти падати. І якщо ви не отямитеся, то пропадете саме від цього.

Сказавши це, він написав на серветці якусь адресу в Ловеллі, штат Массачусетс, за годину їзди відціля, і сказав, що це боксерський клуб, де щочетверга увечері влаштовують бої для всіх. І пішов, надавши мені нагоду оплатити рахунок.

У понеділок Квеберт до зали для боксу не прийшов, через понеділок теж. В авдиторії він звертався до мене «пане» і тримався з погордою. Врешті я вирішив підійти до нього.

— Ви більше не любите боксу?

— Маркусе, я вас дуже поважаю, та вже сказав вам: ви просто нікчемний скиглій із надмірними претензіями, а в мене замало часу, щоб гаяти його на вас. Вам не місце в Берроузі, й мені у вашому товаристві нема чого робити.

Наступного четверга я взяв у Джареда авто і, не тямлячись од люті, подався до того клубу. То був величезний хлів у промисловій зоні. Страшна місцина, повнісінька люду і просякнута потом і кров’ю. На центральному ринзі точився винятково жорстокий поєдинок, і глядачі, з’юрмившись біля канатів, гарчали немов звірота. Мені було страшно, кортіло дременути відтіля, визнати себе переможеним, та я не встиг: переді мною постав височенний мурин — потім я взнав, що то був господар того закладу, — і запитав: «Боксувати прийшов, whitey?»[6] Я відказав, що так, і він послав мене перевдягатися. За чверть години я вже стояв на ринзі напроти того негра: бій, два раунди.

Ніколи в житті не забуду, як він гамселив мене того вечора; я думав, що здохну. Мене просто-таки розчавили під страшенний вереск публіки, яка з захватом стежила, як чемному студентикові з Ньюарка втирають маку. Попри все те, я вважав справою честі дотриматися до кінця основного часу, адже то було питання самолюбства, і, дочекавшись фінального гонга, повалився додолу: нокаут. Коли я знову розплющив очі, геть приголомшений, та, слава богу, живий, наді мною схилився Гаррі з мокрою губкою в руці.

— Гаррі? Що ви тут робите?

Він обережно втер мені лице. Він усміхався.

— Любий мій Маркусе, у вас просто залізні яйця: цей чолов’яга фунтів на шістдесят тяжчий за вас… То був чудовий бій. Я так пишаюся вами…

Я спробував було звестися, та він мені не дав.

— Ох, не стрибайте, здається, у вас зламаний ніс. Ви чудовий хлопчина, Маркусе. Я здогадувався, але ви продемонстрували це особисто. Встрявши у цей поєдинок, ви засвідчили, що я недарма покладав на вас надії від дня нашої першої зустрічі. Я хотів сказати вам ось що: ви найоригінальніша людина, яку я зустрічав останніми роками, і я не маю сумніву, що ви станете видатним письменником. Я допоможу вам у цьому.

*

Отже, справжня наша дружба розпочалася після тієї бубни, що я заробив на ринзі в Ловеллі; Гаррі Квеберт, удень викладач літератури, став для мене просто Гаррі, понеділковим партнером з боксу, другом і наставником у ті вихідні, коли він вечорами навчав мене, як стати письменником. Зазвичай це відбувалося по суботах. Ми зустрічалися у генделику неподалік від кампусу й сідали за великим столом, де можна було покласти книжки і пописані аркуші. Він перечитував мої тексти і давав поради, змушував знову і знову починати все спочатку, наново обдумувати фрази.

— Текст не буває хороший, — казав він. — Просто іноді він не такий поганий, як спершу.

У проміжках між нашими зустрічами я годинами сидів у себе в кімнаті, переробляючи тексти. Я завжди пурхав із квітки на квітку, вмів усіх пошити в дурні, аж натрапив на перепону, та ще й яку! На Гаррі Квеберта, першу і єдину людину, яка зуміла зіштовхнути мене з самим собою.

Гаррі не лише навчав мене писати — він навчив мене відкриватися назустріч незнаному. Водив мене до театру, на виставки, в кіно. А ще — в бостонський Симфоні-Гол, бо казав, що від справжнього оперного співу можна заплакати. Він вважав, що ми дуже схожі з ним, і часто розповідав про своє минуле письменницьке життя. Письменництво, він казав, змінило геть усе, і сталося це в середині 70-х років. Пам’ятаю, якось ми подалися до Тінесриджа послухати хор пенсіонерів, і Гаррі поділився зі мною дуже давніми спогадами. Він народився 1941 року в Бентоні, штат Нью-Джерсі. Був єдиною дитиною в сім’ї секретарки та лікаря. Гадаю, дитинство мав безхмарне, та й про його юність нема чого розводитися. Як на мене, історія його життя розпочалася наприкінці 60-х, коли він, закінчивши Нью-Йоркський університет, почав викладати літературу в Квінсі. Незабаром відчув, що йому тісно в шкільному класі; він завжди мріяв лише про одне — писати. В 1972 році вийшов його перший роман, що на нього він дуже сподівався, та успіху книжка зазнала тільки в дуже вузьких колах. Тоді він вирішив удатися до нової тактики. «Якось, — згадував він, — я таки зважився: сказав собі, що пора написати приголомшливу книжку, тож забрав у банку всі заощадження і почав шукати дім на узбережжі, щоб декілька місяців пожити спокійно і спокійно попрацювати. Дім знайшов ув Аврорі й одразу зрозумів: це саме те, що я й шукав. Наприкінці травня 1975 року я поїхав із Нью-Йорка і поселився