Читати книгу - "Моцарт із Лемберга"

з ним приїхала і його дружина. Сподівання, що він знову побачить ту чорняву красуню, яка раптово з’явилася перед ним посеред чужого міста, позбавило його спокою. Він, мовби у сні, дивився, як по закінченню поєдинку, що більше був схожий на покарання винуватого учня, Адам шляхетно простягнув руку своєму супротивнику, додавши, що той тримався дуже достойно. У відповідь Кавалькабо по-лицарськи відсалютував йому й сказав, що радий був би зустрітися при шаблі знову. Схоже, що конфлікт їхній було залагоджено, і вже незабаром вони зустрілися за чаркою.

Франц уклонився графу Баворовському і попросив дозволу їх залишити.

— Звісна річ, дорогий маестро, — відповів той, — звісна річ. Побачимося з вами увечері.

Покинувши це гамірне товариство, оповите тютюновим димом і блиском шабель, юнак попрямував до палацу, де мав намір дочекатися у своїх покоях чи в музичній залі головної імпрези. Вибравши залу, він з приємністю вмостився за клавір і музикував кілька годин без упину. Коли вже вирішив нарешті перепочити, підвівся й пройшовся по залі. Раптом за дверима він почув голос Адама. Той стишено розмовляв з кимось, і схоже було, що докладав зусиль, аби стримувати гнів. Згадавши про доручення Анни, Франц поспіхом подався до дверей. Саме зараз можна було передати Адамові цей лист і збутися тягаря таємниці.

Утім, щойно він вийшов із зали, як фехтмейстера і його співрозмовника за дверима вже не було. Франц знав, що неподалік кімната, яку Адамові виділили під зброярню. У ній він тримав шаблі, палиці та інше фехтувальне начиння для уроків. Найпевніше, Адам подався туди.

Хвилину подумавши, Франц вирішив, що його друг не буде проти його відвідин. Тим більше, та комірчина — чи не найкраще місце, щоб таємно передати листа від Анни. Відкинувши останні сумніви, юнак рушив по коридору. Та вже за якийсь десяток кроків несподівано для себе опинився в цілковитій темряві. Цю частину коридору не освітлювали, отже, й відшукати зброярню він міг тепер хіба що навпомацки.

Зненацька з темряви до нього долинули ті самі голоси. Один із них належав Адамові, інший, також чоловічий, Франц чув уперше. Обидва, здавалося, намагалися подолати роздратування.

— Я, здається, дав слово, — випалив фехтмейстер.

— Даруйте, але цього мало.

— Вам мало шляхетського слова? — обурився Адам.

— Ні. Я більше довіряю паперам.

— Яким?

— Які пишуть шляхтичі.

— І що я, чорт забирай, маю написати?

— Що повернете нам все до останнього крейцера за два місяці.

— Майте розум! Сума чимала. Мені треба більше часу.

— Минуло три місяці, пане Краєвський!

— Гаразд... Дайте хоча б ще три місяці. Цей Богом забутий Підкамінь невдовзі замете снігом — як привезу гроші до Лемберга?

Його співрозмовник на хвилину замовк. Певно, вагався.

— Гаразд, — врешті озвався він, — три місяці. Але не довше. Наприкінці лютого, з першими відлигами, я чекатиму на свої гроші.

— Домовилися. Дякую.

У голосі Адама відчулося полегшення.

— Тільки... Що ви збираєтеся робити, ласкавий пане? — запитав вимагач.

— Про що ви?

— Як добудете гроші взимку, якщо не пощастило восени?

— Це вже не ваш клопіт.

— Помиляєтеся, мій. Ви довгий час розповідали мені байки про щедрі винагороди Баворовського. Мовляв, борг — то пусте, але ви й далі мій боржник... Тож тепер хочу знати, що саме вас порятує.

— Найпевніше, я пошлюблю його доньку, — сказав Адам.

— Овва! Чию?

— Баворовського, чорт забирай.

— Анну?

— Так.

Знову запала мовчанка. Здавалося, співрозмовник намагався втямити почуте.

— Отже, збираєтеся повернути мені борг з її посагу? — уточнив він.

— Саме так. І якщо дасте мені додатковий час, то й з лишком.

— Гм... Тоді й справді можна не поспішати. Крім того, якщо ви станете зятем графа Баворовського...

Тут співрозмовник знову змовк, мовби зважуючи усі можливі вигоди.

— ...то вам, без сумніву, можна було би доручати деякі мої інтереси. Адже граф — людина впливова.

— Про це вже іншим разом, — нервово мовив Адам.

— Звісно, звісно... Скажіть лише, на якому етапі... так би мовити... ваші стосунки з панною Баворовською?

— Послухайте, добродію... — загрозливо мовив фехтмейстер.

— Гаразд, гаразд, — поспішив заспокоїти його співрозмовник.

Франц відчув, як його заливає холодний піт. Він згадав обличчя Анни, яка просила його зберегти таємницю. Тієї миті воно здавалось обличчям янгола, схвильованим і прекрасним. Як може Адам чинити з нею так жорстоко? І як тепер йому бути з листом? Передати його — означає підіграти цьому низькому й огидному задумові фехтмейстера. Залишити собі чи знищити — порушити обіцянку. Розповісти дівчині про все?.. Це було би справедливо, але розіб’є їй серце. Хтозна, чи не шкодуватиме він потім?

Не прийнявши жодного рішення, юнак, недослухавши розмови, непомітно вийшов зі своєї схованки і пішов до покоїв. Лишалося зовсім небагато часу, щоб відпочити й оговтатися перед імпрезою.

О шостій вечора гості заповнили велику залу палацу Баворовських. Чоловіки, розігріті своїми фехтувальними розвагами, весело теревенили й сипали жартами, їхні дружини, збившись у свою барвисту і напарфумлену зграю, були такими ж пожвавленими. Потім подали частунок: сир, фрукти, шматочки в’яленої й смаженої дичини. Було також вдосталь шампана, вина й горілки. Невдовзі з’явився невеликий оркестрик і одразу ж взявся до роботи. Веселощі запанували з новою силою.

Франц ловив себе на думці, що не зводить очей із жіночого товариства. Він боявся викрити себе з головою, видивляючись Жозефіну, проте нічого не міг вдіяти. Зір мав не такий добрий, як слух, тому розгледіти її вдалося не одразу. Вона зустрілася з ним поглядом і ледь помітно хитнула головою. Вклонившись у відповідь, юнак поспішив удати цілковиту байдужість і почав дивитися в інший бік. Та за якийсь час подружжя Кавалькабо наблизилося до нього, і радник привітно простягнув йому руку.

— Дорогий маестро, — промовив він, — зізнаюся, мені страшенно прикро за той випадок, коли ми не порозумілися з вами у «Віденській кав’ярні». Я був не в гуморі, а коли я такий — то мене дратує все на світі. Скажіть же якомога швидше, що ви не тримаєте на мене зла.

— Звісно, що ні, пане Кавалькабо, — відповів Франц, побоюючись, що цей громило от-от розчавить йому руку, — це таки справді було прикре непорозуміння, і пан Краєвський...

— З вашим другом, як ви бачили, ми все владнали, — перебив його радник, — визнаю, я в житті не зустрічав кращого майстра герцю на шаблі... А моя