Читати книгу - "Демократія"

деяких інцидентів здавалися підозрілими, й багато хто вважав, що в нападах простежується слід російських служб безпеки. Чи йшлося про привід, чи про відповідь справжньому тероризмові, перелякані росіяни вітали силові дії Путіна в Чечні, що зміцнили його репутацію жорсткого хлопця, який захистить країну.

На посту президента Путін систематично централізував владу. На позір деякі його реформи просто припиняли корозію державної влади. 2001 року було виправлено закони, які визначали механізм «федеральної інтервенції», якщо регіональні законодавці постійно порушували російську конституцію або федеральні закони[47].

Путін змінив спосіб обрання членів Ради Федерації, замінивши губернаторів на «сенаторів», що вибиралися центральним урядом для представлення губернаторів. Путін створив Державну Раду як форум губернаторів, що став просто дорадчим органом. За новим законодавством 2004 року було створено сім федеральних підвідомчих округів, підпорядкованих призначеним Кремлем відповідальним губернаторам.

Усі ці кроки можна було трактувати як приборкання свавільних регіональних лідерів та повернення Москви до керма. Проте п'ятеро з сімох регіональних губернаторів, як Путін, робили свою кар'єру в КДБ або у збройних силах. Ця обставина привела до влади силовиків, які здебільшого походили з тих самих інституцій — зі служб безпеки.

Тим часом непередбачувана війна в Чечні, що поновилася 1999 року, і далі залишалася джерелом насильства в російських містах. Заклики до каральних дій сягнули апогею у вересні 2004 року, після нападу на дитсадок у Беслані. Було вбито понад 150 дітей, і населення вимагало відповіді. Путін скористався гнівом та погано приховуваним расизмом стосовно кавказців, щоб посилити напад Кремля на незалежність регіонів.

З посиленням хватки Москви податкові реформи після 2005 року остаточно визначили долю здорового федералізму, зробивши регіони залежними від формули розподілу доходів, яка щороку визначалася у столиці. І тоді Путін зробив завершальний крок у повній централізації влади, скасувавши виборність губернаторів та призначаючи їх у Москві. Проте це вже було занадто: рішення виявилося настільки непопулярним, що тодішній президент Дмітрій Медведєв у 2012 році позадкував і відновив прямі вибори губернаторів. Це протривало один рік. 2013 року Путін знову став президентом і повернув чинність своїй ухвалі, цинічно посилаючись на занепокоєність щодо добробуту меншин у регіонах.

Винятковість цих кроків полягала в тому, що вони коренилися в певній реальності: регіони скористалися слабкістю Москви, і треба було щось робити із дисбалансом між центром та периферією. Кремль, одначе, порушив рівновагу, котра могла б привести до реального федералізму, і знову зосередив владу в центрі, у руках самого президента.

Усі інші наявні інститути російської демократії були один за одним знищені ще на самому початку. Думу перетворили з галасливого й нібито неефективного законодавчого органу на інститут для штампування президентських наказів. Виборчі реформи 2003 року заборонили партіям створювати електоральні блоки для одержання місць у Думі (нижній палаті), скоротили мінімальну кількість представлених у палаті партій із чотирьох до двох і збільшили фінансові вимоги до формування партій. Незалежні ліберальні партії, що мали певну популярність у 1990-ті, після 2000 року були піддані критиці, а з середини десятиріччя втратили навіть можливість зареєструватися.

На час приходу Путіна до влади в 2000 році «праві сили», тобто ліберали, вже були дезорганізовані, чубилися між собою і не могли протистояти авторитарності, що поставала в центрі. Політичні партії продовжували існувати, але з часом лише лояльні до президента утворення одержували доступ до підконтрольних урядові ЗМІ, передусім телебачення.

І Путін домігся, щоб ЗМІ допомагали знищувати політичну опозицію. У 1990-ті існували сотні незалежних газет — від відповідальних, як-от «Врємя», до відверто скандальних. Преса могла вільно критикувати уряд, розповідаючи про корупцію у владі, і відверто обговорювати політичне майбутнє Росії. Друковані ЗМІ ніхто не чіпав десь до середини першого десятиріччя президентства Путіна. Бо він спочатку взявся за електронні медіа, розуміючи, що вони мають ширшу аудиторію і сильніший уплив.

Відразу після розвалу СРСР незалежні телестанції, засновані новобагатьками, заполонили радіохвилі. Три канали мали національне покриття — РТР, що завжди контролювався державою, ОРТ і НТВ, якими володіли олігархи Борис Березовський та Владімір Алєксандрович Гусинський відповідно. Років із п'ять Путін цькував обох за сфабрикованими кримінальними звинуваченнями, доки Березовський не втік, а Гусинського не звинуватили в ухилянні від сплати податків і не примусили продати свій канал і дві незалежні газети — «Ітогі» та «Сєгодня».

Політика Кремля щодо незалежної преси ставала дедалі репресивнішою. Журналістів усе більше переслідували, а в деяких сумновідомих випадках убивали.

Анна Політковська, наприклад, не піддалася залякуванням через свої намагання розповісти росіянам правду про чеченські війни. Вона сміливо подорожувала охопленим війною регіоном і записувала факти зловживань російськими військовиками. Вона відмовилася зупинитися навіть тоді, коли 2004 року її отруїли під час репортажів про події в Беслані. «Ми знову потрапляємо в радянську безодню, в інформаційний вакуум, котрий загрожує смертю через наше незнання», — заявила вона після замаху на її життя.

7 жовтня 2006 року журналістку таки вбили в її московській квартирі. Через два тижні я прибула до Москви для дипломатичних зустрічей. Я почала свій день у конференц-залі готелю, де зібралися син Політковської Ілля та кілька колег із «Нової газети». У такій ситуації важко добирати слова. Панували почуття глибокої скорботи й страждання. Я пообіцяла, що уряд США тиснутиме на уряд Росії, щоб убивцю знайшли. Проте, звичайно, і я, і її колеги знали, що Кремль у цьому не зацікавлений.

Цей момент здався мені вододілом у переході Росії до демократії. Убивство славетної журналістки — лише частина того, що коїлося. Було щось більш гнітюче: вираз відчаю й розпуки на обличчях переважно молодих журналістів у залі. Вони втратили віру в демократичне майбутнє Росії. І це відчувалося.

Нетривалий час здавалося, що інше середовище — Інтернет — може завадити контролю Кремля. Під час наступної поїздки до Москви я попросила нашого посла влаштувати зустріч із молодими російськими підприємцями й діловими людьми. Перш ніж рушити до Спасо-Гаус (резиденція посла США), я дивилася телевізор у своєму готельному номері, що й завжди робила відразу після приземлення, аби зорієнтуватися в ситуації. Я знала, що електронні медіа в облозі, проте не була готова до того, що побачила. Новини складалися переважно з вихваляння звершень Владіміра Путіна з деякими економічними новинами на додачу. Щиро кажучи, це нагадувало програми радянського ТБ, коли 1979 року я вчилася в аспірантурі. Були, звичайно, неможливі за радянської доби окремі програми на західний манір: шоу на кшталт «Сопрано та друзі», «Клуб веселих і винахідливих», змагальне комедійне шоу, заборонене радянськими цензорами, співочі конкурси й документальні фільми про дорогі автомобілі. Але новини радше скидалися на відверту пропаганду.

Пізніше того дня,