Читати книгу - "12 польських есеїв"

Поміж квазі-містикою (тобто романтичним проникненням у природу) та натуралістичним науковим емпіризмом (тобто квазі-наукою), між тими двома антиноміями, які становлять від півтора віку амплітуду коливання філософії літератури, існує, власне, лише мовна різниця. І в першому, і в другому випадку література є не літературою, а чимось більшим. Спроби розуміння літератури як чистого мистецтва були здебільшого подолані, і то речниками саме такого її розуміння. Це був парадокс Бодлера, який вбачав існування прекрасного поза мистецтвом, поза формою, поза всяким правилом, поза мистецьким ідеалом. Бодлер допровадив поняття літератури (і загалом мистецтва) до стану квадратури кола: «Даремно я силкувався перенести та розширити критерій мистецтва, воно завжди опізнювалося щодо універсальної людини і постійно волочилося за багатоликішим та барвистішим прекрасним, що вирує у нескінченних спіралях життя». З відчаю Бодлера сюрреалісти вивели свою програму «знищення мистецтва» на користь життя, дійсності, побуту в безпосередньому досвіді, тобто пізнання без посередництва культурних форм. Сюрреалісти вважали літературу засобом осягнення найвищої напруги екзистенції, таким, як алкоголь, як еротичний акт, як політичний фанатизм, як участь у будь-якій масовій маніфестації, чи то в революції, чи то в бою биків. Власне, сюрреалісти творили екстатичну теорію, у якій література становила лише фрагмент. Вони сполучали романтичний містицизм зі сцієнтизмом натуралістів[9]. Вони сягнули межі заперечення літератури, перетворюючи її на сакральну практику, релігію. Тому у сюрреалістичному русі мали вагу не лише твори, а й спільні маніфести, обряди, провокації, колективні та особисті дивацтва. Все це разом називали творчістю, результат якої – твір – був цілком другорядним. «Береться до уваги акт, а не твір», – писав Моріс Бланшо.[10] Для Жоржа Батая література є «відчуттям», а це останнє – «подорожжю до меж людських можливостей»[11]. Мішель Лері[12] вважає її передовсім актом ризику.

Сюрреалістичний антилітературний бунт був не лише переходовим груповим вибриком. Він став результатом тривалої еволюції та остаточним вираженням зневіри в окремішному бутті літератури, зневіри, яку Поль Валері виразив у гіркій сентенції: «Чи людина з глибокою та вимогливою інтелігентністю могла б зацікавитися літературою? У зв’язку з чим? Де помістила б її у своєму розумі?[13]

Це ключове питання: яким чином література пов’язана з іншими галузями гуманістичної діяльності? Критик науки зараховує до літератури будь-який твір, гіпотези якого видаються йому малопереконливими, погано обгрунтованими, надто сміливими, вираженими у занадто довільний та індивідуальний спосіб. Прикметник «літературний» в історії науки та філософії – сумнівний комплімент[14]. Отже, «літературою» є наука та філософія у стані гіпотези чи просто у стані помилки.

Можна помітити також протилежну дію. Літературна вартість визнається за науковими працями, які стали вже неактуальними, тобто втратили свою наукову вартість, але спосіб доведення яких видається досконалим у мовних конвенціях епохи. «Коли філософський твір трактуємо історично, – пише Роман Інґарден, – то змальовані предмети виконують відображальну та репрезентативну функцію, а весь твір з цього погляду наближається до деяких творів літератури».[15]

Отже, у площині науки та філософії «літературою» є стан методологічної невизначеності. Термін, який не витримує методологічної критики, вважається метафорою.[16] Подібні заходи стосують й журналістики та політики. Політик, публіцист, журналіст, який виходить поза межі своєї професії, не дотримується дисципліни, що її нав’язує доктрина, програма чи тактика, журналіст, який допускає помилку, єресь чи звичайну неточність – якщо лише робить це талановито – захищається «літературою» і, ймовірно, зможе врятуватися. Зовсім те саме діється з політиками. Серед них багато невдалих літераторів (як Муссоліні чи Ґеббельс), а ще більше є невдалих політиків, які сховались у літературі, як середньовічні злочинці чи єретики, що шукали захисту у святинях.

У політичній сфері «літературний» означає «невідповідальний»; отже, література є також станом політичної невизначеності. Коротко кажучи, вона є пристановищем усіляких фантастів та дилетантів, нездійснених спасителів світу, цвинтарем святого Медара. На цьому паризькому цвинтарі, що сьогодні вже не існує, ще у дев’ятнадцятому столітті збиралися божевільні, чудотворці, святі, стигматики, реформатори, маньяки, винахідники. Там вони могли виголошувати промови та проповіді, викликати духів, мати видіння, розраховуючи на вдячну публіку. «Колеж де Франс перетворився на справжній цвинтар святого Медара, з часу як почали викладати там Кіне, Мішле та Міцкевич», – писав Тьєр. У двадцятих роках нашого століття Андре Бретон відкрив на вулиці Греней у Парижі «Бюро сюрреалістичних досліджень», до якого кожен вар’ят міг зголошуватися з розрахунком на терпляче, «наукове» зацікавлення і пораду, незмінно спрямовувану на подальшу підтримку й підсилення божевілля.

Польська література дев’ятнадцятого століття мала особливі умови для того, щоби стати гігантським цвинтаром святого Медара.

Її ситуація змінювалася разом зі зміною настрою та становища країни, однак змінювалася не обов’язково паралельно. Здається, що аж до поразки листопадового повстання її значення у громадському житті залишалося невеликим. Польське Королівство було державою компромісу. Хіба що лише «Історичні співи» Німцевича мали таку популярність, як твори великих романтиків пізнішого часу.

Велика романтична поезія зародилась на еміграції. Коли ж прийшла вона на батьківщину? Її поширення мусило бути дуже повільним, особливо в колишньому Польському Королівстві, для якого та література насамперед призначалася. Справжнє ідеологічне навантаження несли тоді передусім політичні часописи, які розповсюджували емісари; зрештою, політичне життя в залишках автономних інституцій та долі переслідуваних людей привертали значно більше уваги, ніж літературні твори.

Здається, що в польському житті література посідає місце ідеєтворчого чинника щойно після 1864 року. На те були дві причини: по-перше тому, літературу почали масово видавати у Галичині, де запанували широкі свободи й звідти її вигідно було привозити до Королівства. А по-друге, що в країні (т. зв. Конгресовому Королівстві) зникає de facto політичне життя, ідея незалежності усувається з поля діяльності й поля уваги, залишаються по ній лише сентименти, які досконало задовольняє література.

«Коли дивитися на кола, всередині яких я перебував, – писав Людвік Кшивіцький, – то в кращому разі складається враження, що існують святині, в ім’я яких за чаркою чи преферансом трошки лається москалів, показується їм у кишені дулю, але так, щоби ніхто цього не чув і не знав. Рідкісні прояви бунту і порожньої фразеології у вузькому колі, і покірність, лояльність, навіть раболіпство у подомашньому житті». До цих настроїв чудово підходить читання «Пана Тадеуша», декламація упівголоса «Редуту Ордона» чи «Смерті полковника» або, нарешті, «Статку» Литвоса (Сенкевича), як це чудово описує Марія Домбровська: «Всі до помп – волає майже громовим голосом пані Міхаліна. Гості слухали в задумі і схвалювали виражену у творі думку, погоджувалися без суперечки, що тепер, коли народ втратив будь-яку зброю, залишається праця й навчання, всім біля своїх верстатів, робити що можна,