Читати книгу - "Випробування невинуватістю"

Крейґ. – Це особисте.

Макмастерове обличчя вмить змінилося.

– Вибач, хлопче. Вибач. Якісь погані новини?

– Ні, не те. Це… послухайте, Маку, мені треба з кимось про це поговорити, а ви їх усіх знаєте, ви були тут роками, ви все про них знаєте. Мені теж треба знати. Треба знати свою позицію, і що на мене чекає.

Густі брови Макмастера повільно поповзли вгору.

– Розповідай, у чому річ, – звелів він.

– Арґайли. Вам відомо… гадаю, всім відомо… що я й Естер Арґайл…

Старий доктор кивнув.

– Досягли невеличкої згоди, – схвально резюмував він. – Це старомодний вислів, одначе мені подобається.

– Я такий закоханий у неї, – просто сказав Дональд, – і думаю… впевнений… що я їй також небайдужий. А тепер трапилося все це.

У докторових очах з’явилося просвітлення.

– О так! Помилування для Джеко Арґайла, – здогадався він. – Запізніле помилування.

– Так. Це змушує мене почуватися… знаю, що це недобре, проте не можу по-іншому… що краще було б, якби нові свідчення ніколи не з’явилися.

– Ти не єдиний, хто так почувається, – мовив Макмастер. – Так почуваються всі: від старшого констебля, всієї родини Арґайлів і до чоловіка, який повернувся з Антарктиди й дав свідчення. – І додав: – Він сьогодні сюди приходив.

Дональд Крейґ здивувався.

– Приходив? Що сказав?

– А ти як вважаєш?

– Він здогадується, хто…

Макмастер повільно похитав головою.

– Ні, – озвучив він. – Він не має жодного припущення. Та й звідки йому знати… побачив їх усіх уперше.

– Здається, – продовжив він, – що ніхто не має жодного припущення.

– Ні. Ні, не думаю.

– Що ж тебе так засмутило, Доне?

Дональд Крейґ глибоко вдихнув.

– Естер зателефонувала до мене у вечір візиту Калґарі. У нас був намір їхати після операції до Драймута на лекцію про типи злочинців у творах Шекспіра.

– Як пасує ситуації, – докинув Макмастер.

– Та вона зателефонувала. Сказала, що не поїде. Сказала, що отримала надзвичайно неприємні новини.

– Ах. Від доктора Калґарі.

– Так. Хоча вона його тоді не згадувала. Проте була дуже засмучена. Вона здавалася… не можу пояснити якою.

– Ірландська кров, – зауважив Макмастер.

– Здавалося, вона приголомшена, злякана. Не можу пояснити.

– Що ж, а на що ти очікував? – запитав доктор. – Їй іще навіть двадцять не виповнилося, так?

– Але чому вона так засмутилася? Кажу вам, Маку, вона досі чогось боїться.

– Гм, так, власне… таке можливо, гадаю, – погодився Макмастер.

– Думаєте… що ви думаєте?

– Найважливіше тут, – вказав Макмастер, – що думаєш ти.

Юнак гірко промовив:

– Гадаю, якби я не був лікарем, то не мав би права так думати. Вона моя дівчина, а моя дівчина не може вчинити нічого поганого. Проте…

– Ну ж бо. Скинь камінь із душі.

– Бачите, мені відомо дещо, що відбувається в голові Естер. Вона жертва того, що в дитинстві не почувалася захищеною.

– Саме так, – визнав Макмастер. – Це тепер так називають.

– У неї ще не було часу освоїтися. На час убивства вона страждала від того, що є природним у її молодому віці, – відторгнення авторитету, намагалась утекти від надмірної опіки, що в наш час завдає так багато шкоди. Вона мала бажання повстати, втекти. Вона сама мені розповідала. Втекла з дому та приєдналася до третьосортної мандрівної театральної трупи. Зважаючи на обставини, її мати повелася досить резонно. Вона запропонувала Естер поїхати до Лондона та навчатись акторському мистецтву в Королівській Академії Драматичних Мистецтв. Однак Естер цього не хотіла. Ця втеча була лише викликом. Вона не хотіла навчатися для сцени, не сприймала ту професію серйозно, просто воліла показати, що може бути самостійною. У будь-якому разі Арґайли ні до чого її не примушували. Забезпечили її хорошим прибутком.

– Що дуже мудро, – вставив Макмастер.

– А потім вона закрутила роман із якимось учасником трупи середнього віку. Зрештою зрозуміла, що він їй не потрібен. Місіс Арґайл упоралась із ним сама, а Естер повернулася додому.

– Засвоїла урок, як говорили за моєї молодості, – зауважив Макмастер. – Та зазвичай нікому не подобається засвоювати уроки. Естер теж не подобалось.

Дональд Крейґ нервово продовжував:

– Вона була сповнена притлумленого відторгнення; стало ще гірше, бо довелося таємно визнати (а може, й відкрито), що таки материна правда: вона погана акторка, а чоловік, якому вона віддала свою прихильність, того не вартий. І насправді вона байдужа до нього. «Мати знає краще». Це завжди дратує молодих.

– Так, – погодився Макмастер. – У тому й біда нещасної місіс Арґайл (хоч вона ніколи б цього не визнала). Фактично вона майже завжди мала рацію та знала, як краще. Якби вона була однією з тих жінок, які мають борги, гублять ключі, спізнюються на потяг і чинять дурниці, із якими потребують допомоги, то всій своїй родині подобалася б набагато більше. Сумно та жорстоко, проте таке життя. І їй не вистачило мудрості, щоб схитрувати. Вона, знаєш, була досить самовдоволеною. Впевненою у своїй владі, судженнях і в самій собі. Такій важко протистояти, коли молодий.

– Знаю, – погодився Дональд Крейґ. – Тепер усвідомлюю. Саме тому що зараз це так очевидно, я замислився…

Він замовк.

Макмастер м’яко запропонував:

– Краще висловлюся замість тебе, Доне, гаразд? Ти боїшся, що твоя Естер почула сварку між матір’ю та Джеко, рознервувалася і, на знак протесту проти авторитарності й упевненості матері в слушності своєї думки, пішла до кімнати, взяла кочергу й убила її. Цього ти боїшся?

Юнак із сумом кивнув.

– Не зовсім так. Я не вірю в таке, проте відчуваю, що таке могло б трапитися. Не думаю, що Естер притаманні витримка та збалансованість… думаю, що вона занадто юна, невпевнена в собі, незібрана. Дивлюся на їхню родину й не думаю, що хтось із них міг би це зробити, доки не гляну на Естер. І тоді – не знаю.

– Зрозуміло, – мовив доктор Макмастер. – Так, зрозуміло.

– Я її не звинувачую, – швидко додав Дон Крейґ. – Я не думаю, що нещасна дитина усвідомлювала, що скоює. Я б не назвав це вбивством. То був вияв емоційного самоствердження, протистояння, бажання звільнитися, переконання в тому, що вона ніколи не буде вільною доки… доки не зникне мати.

– Останнє скидається на правду, – визнав Макмастер. – Це єдиний мотив, і він особливий. Він не буде переконливим в очах закону. Бажання бути вільним. Вільним від впливу сильнішої особистості. Лише тому що жоден із них не одержав великої суми по її смерті, закон не вказує на наявність мотиву. Та навіть фінансовий контроль, як на мене, належав значною мірою місіс Арґайл завдяки її впливу на розпорядників. Так, її смерть звільнила їх. Не лише Естер, хлопче. Лео дала змогу одружитися з іншою. Мері – доглядати чоловіка