Читати книгу - "Три хрестики Аліє"

– видно, що люди військового стану й не вперше тримають зброю в руках.

– Ясновельможна пані Софія, – звернувся до новоявленої Діани їхній ватажок, Єжи Комарницький, тільки лиш жінка постала на ґанку. – Я невимовно жалкую, що порушую твій дорогоцінний спокій, але твій чоловік винен мені сорок п’ять дукатів, і я прийшов забрати своє.

– Мого чоловіка немає вдома. Він гостює в свого брата в Городищі.

– Якось він довго гостює. Панове, – звернувся він до свого загону, – а ви би гостювали цілий тиждень деінде, якби вдома була така дружина?

Вершники засміялися, кидаючи непристойні погляди на пані Софію.

Вона ж стояла в дверях, випрямившись у повний зріст і, мов стародавня амазонка, поклавши правицю на ефес шаблі. Вона чекала вістей від Василька.

– Я не розпоряджаюся коштами чоловіка. Доведеться тобі почекати на його повернення ще кілька днів. Хай лише він приїде, я перекажу, що ти, пане Єжи, запитував про борг.

– Ні, пані-голубонько! Не буде по-твоєму! Або шукай гроші зараз, або спалимо твоє село! – заскреготав зубами він.

– Отже, ти мені погрожуєш? – холодно відчеканила Софія. А суду ти, пане, не боїшся? Уявляєш, який сором програти суд жінці?

– О, чого я не боюся, то це суду! – засміявся Комарницький, погладжуючи ріденькі руді вуса. – А жінкам, – підморгнув він, – я не програю ніколи.

Доки пан Єжи гарцював на своєму жеребці, до Софії тихенько підійшов Василько.

– Усі чекають твого знаку, вельможна.

– Зараз буде їм знак, – усміхнулася Софія, поглядаючи в бік огорожі, за якою зібралися чоловіки зі зброєю напоготові.

Аліє також визирнула з дому. Вона стала позаду пані та нишком покосилася на ополчення. У перших рядах вона впізнала високого й широкоплечого Микиту. Свого Микиту, як мимоволі подумала вона.

Комарницький зрозумів, що на нього чекає теплий прийом, але з місця не зрушив. Натомість він затримав свій погляд на Аліє і, не зводячи з неї очей, проговорив до Софії.

– Я відстрочу борг твоєму панові, якщо віддаси мені свою служницю. Оту! – пальцем указав він на татарку.

Тепер Аліє згадала, де раніше бачила Єжи. Коли пан Оліфер ще був удома, цей шляхтич приходив до них обідати разом з іншими вельможами. Вона запам’ятала його вертляві очі, що дивились з-під насуплених густих брів, і невеликий шрам на губі – пам’ятку про сутичку з козаками. На коні він здавався вищим, бо насправді зростом був під стать Аліє. Певно, тому верхи на коні він почувався впевненіше, ніж на своїх двох.

Того дня Софія мала необачність просити Аліє зіграти кілька кантів. Пан Комарницький очей не зводив з маленької татарки, яка так легковажно посміхалася йому, а потім одразу ж про нього забула. Утім, Єжи не забув.

– Відкупатися від тебе своїми людьми? Та я краще помру, ніж піду на таку підлість.

– Спалити маєток! – миттю пролунав радісний голос Комарницького, якому тільки цього й треба було. Він був упевнений, що сьогодні забере своє.

Грянули постріли, загорілася покрита соломою комора й відчинилися ворота, за якими чекали свого часу прості селяни із вилами й косами, де-не-де гнутими шаблями й старими козацькими мушкетами.

Перший порив дівчини – тікати! Ховатися в будинку, не датися Комарницькому ні за що. Аліє відчула, як чиясь рука ухопила її лікоть й потягла всередину дому. Опинившись за важкими дубовими дверима, Софія тягнула Аліє далі.

– Треба тебе заховати, – сказала вона, – і якнайдалі.

Біжучи за Софією всередину палат, Аліє чула крики й постріли, відчувала дим, що заходив через розкриті вікна. Аж раптом вона вивільнила свою руку й зупинилася, мов укопана.

– Я маю припинити це. Маю вийти до них… Я ж можу врятувати…

– Не говори дурниць! – цикнула на неї Софія. – Ходи до кімнати й сиди нишком! Краще помолімося за них. Попросімо Бога дати сили нашим вірним захисникам.

Повернувшись до образу Богоматері, Софія стала навколішки й набожно склала руки. Обличчя її не виражало жодних почуттів, неначе сама жінка перетворилася на ікону.

Аліє так не могла. Вона хотіла бігти до сусідньої кімнати, щоб припасти вікна, але від дверей уже валив дим. Тоді, упавши на ліжко, татарка накрила голову хусткою, що трапилась під руку, і теж почала з жаром молитися.

Скільки тривала сутичка, Аліє так і не дізналася. Їй здавалося, що минули години до того часу, як до них у світлицю, кульгаючи прибіг змилений Василько. Його парадний жупан був зовсім розірваний, а з правиці текла цівка крові.

– Що там? – миттю підвелася пані.

– Ми прогнали цих вражих дітей! Щоб у них горло пір’ям поросло! – очі Василька, знудьгованого по війні, горіли диким вогнем.

– Які наші втрати?

– Спалено панську комору, зруйнований ґанок будинку. Троє наших поранені важко, двоє мертві…

– Мертві? – із очей Аліє мимохіть закапали сльози. – Як мертві? Хто?

– Старий дід Прокіп Кушнерівський і підліський той хлопець, Микита Іванченко.

– О ні! – одними губами прошепотіла Аліє. – Чому Микита?!. – Хотілося кричати й плакати, але дівчина з усієї сили стримала себе.

Вона стрімголов вибігла на подвір’я. Люди гасили вогонь, що то там, то тут ще займався від поривів вітру. Деякі лежали просто на густому спориші, не маючи змоги підвестися через рани, і тихенько стогнали, а дехто лежав мовчки – їм уже не боліло.

У голові паморочилося. На м’яких ногах пройшовши по кривавій траві, Аліє опинилася біля Микити. Вона опустилася перед ним навколішки й припала до порубаного тіла, чи того, що від нього лишили вороги. Усе воно було залите багрянцем, а на обличчі, неначе зроблені зі скла, застигли ясні карі очі.

– Ну чому ти? Чому ти? – шепотіла вона, не дбаючи про кров, що залишалася на її руках, одежі, обличчі.

– Гарний хлопець був. Але такі помирають першими, – задумливо проговорив за її спиною Василько. – Відважний, він першим кинувся просто на Комарницького. От і отримав…

– А це ти його вбила! – почувся над вухом інший голос, жіночий. – Ти би могла піти з Комарницьким, могла нас усіх врятувати!

То була Параскева. Її очі горіли гнівом, і здавалося, вона готова була власноруч задушити маленьку татарку.

– Але ти навіть не думала про це, хіба не так? Ти не знаєш, як це – жертвувати. Куди ж тобі знати!

Слова Параскеви боляче впивалися в серце, але це була правда – Аліє могла урятувати Микиту, але в неї забракло відважності. Вона постійно боялася.

Повернувшись до хати, Аліє сіла за стіл і обняла голову руками. У домі ніхто не розмовляв. Секлета подала вечерю, до якої дівчині не було діла. Лише стара Санька щось проказала своїм беззубим ротом зрозумілою лиш