Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

Глава 3

Проблема походження ранньосередньовічних слов’янських культур в археологічній літературі

В археологічній літературі висловлені різні погляди на процеси формування слов’янських ранньосередньовічних культур. П. М. Третяков, В. М. Даниленко, И. Вернер, К. Годловський, М. Парчевський бачать витоки слов’янських ранньосередньовічних культур у лісовій смузі України та Південної Білорусі у районах поширення київської та її попередниці зарубинецької культур. Звідси, на їх думку, слов’яни лише в ранньому середньовіччі поширились в усі інші області Центральної й Південно-Східної Європи[151]. Й. Вернер навіть припускав, що між відходом з лісостепової частини України готів, з якими він ототожнює всю черняхівську культуру, і приходом сюди слов’ян у VI ст., тут сто років існував хіатус. П. М. Третяков не виключав можливості, що слов’яни створили не тільки зарубинецьку культуру, але й були якоюсь незначною частиною носіїв пшеворської та черняхівської культур.

Іншого погляду на процеси формування слов’янських ранньосередньовічних культур дотримуються І. П. Русанова та В. В. Седов. Вони вважають, що витоки празької культури слід шукати в межиріччі Вісли й Одри у пшеворських старожитностях[152]. В останні роки І. П. Русанова провела велику роботу по виявленню кельтських, германських і слов’янських елементів у пшеворській культурі[153]. Однак останніх, пов’язаних з поморсько-підкльошовим субстратом, виявилося дуже мало. Північні області Подніпров’я, на думку вчених, займали балтські племена. І. П. Русанова до них відносить не тільки старожитності Білорусі типу Тушемлі-Колочина, а й пам’ятки київської та зарубинецької культур. Таким чином, регіон Верхнього Подніпров’я, в тому числі Київщина, виключається з процесів, що зумовили створення ранньосередньовічних слов’янських культур. Пеньківська група пам’яток, за В. В. Сєдовим, є дальшим розвитком середньодніпровської частини черняхівської культури. Так само розглядає виникнення пеньківської культури й І. П. Русанова, але вона вважає, що пеньківські пам’ятки на ранньому етапі ще не можна пов’язувати із слов’янами. За І. П. Русановою, носії пеньківської культури слов’янізуються лише в процесі інфільтрації в Подніпров’я населення празької культури. В останніх роботах В. В. Седов дещо змінив свою концепцію. Він об’єднав частину празьких і пеньківських пам’яток України в одну групу і дійшов висновку, що вони ведуть своє походження від того землеробського населення пшеворської і черняхівської культур, яке «... не покинуло свого місця проживання в епоху великого переселення народів»[154].

Більш компромісної думки дотримуються Й. Германн і З. Ваня. Перший бачить слов’янські компоненти в ранньоримський час у зарубинецькій культурі Полісся і пшеворській культурі Верхнього Повіслення, а в пізньоримський час у ріпнівській групі черняхівської культури, іголомській, пшеворській, нижньосілезькій, добродзенській культурних групах[155]. З. Ваня вважає, що процеси формування слов’янських етнічних груп охопили південні області київської, північно-західні області черняхівської і східні частини пшеворської культур. Саме в цьому регіоні формувалися старожитності празької культури VI—VII ст., що належали склавинам. Пеньківська культура відображає слов’янізацію антів, а колочинська — південну частину балтів[156].

В. Генсель бачить слов’янський компонент у складі пшеворської, черняхівської та київської культур між Одрою і Дніпром. Разом з тим він визнає в першій культурі кельтські і германські елементи, а в другій — готські, фракійські, пізньоскіфські і сарматські. Ця територія, за В. Генселем, стала вихідною для слов’янських рухів, які охопили в ранньому середньовіччі Центральну, Східну і Південно-Східну Європу[157]. Слід відзначити, що серед польських археологів немає єдиної думки щодо витоків ранньосередньовічних слов’янських культур між Віслою та Одрою. К. Яжджевський, В. Генсель, З. Курнатовська, Л. Лєцієвич, В. Шиманський вбачають можливість культурних і етнічних зв’язків між ранньосередньовічними й пізньопшеворськими старожитностями. К. Годловський, М. Парчевський ці зв’язки рішуче заперечують.

Б. О. Рибаков у пошуках підоснов слов’янських старожитностей зіставив територію поширення празької культури з ареалом культур більш ранніх періодів межиріччя Дніпра й Одри, починаючи з епохи бронзи. Він намітив п’ять етапів їх розвитку. Два з них охоплюють різні культури (тшинецько-комарівську, лужицьку, білогрудівську, чорноліську, скіфську лісостепову) епохи бронзи і раннього заліза. На третьому і четвертому етапах (II ст. до н. е. — IV ст. н. е.) на цій території відомі пшеворська, зарубинецька, черняхівська й київська культури. Оскільки всі вони знаходяться в межах Дніпро-Одерського межиріччя, дослідник пов’язує з ними поетапне формування слов’янської етнокультурної спільноти. На п’ятому етапі, який відноситься до раннього середньовіччя, вже виникають празька і пеньківська культури, які належать історичним слов’янам[158].

Не вдаючись до аналізу пам’яток доримського часу (їх поширення на одній і тій самій території нічого не вирішує), відзначимо, що зарубинецька, київська, черняхівська і пшеворська культури відносяться до кола тих старожитностей, які, на думку багатьох дослідників, повністю або частково володіють ознаками, що дозволяють зіставити їх із старожитностями слов’ян V—VII ст.

Окремий погляд на походження слов’ян висловив німецький археолог К.-В. Штруве. Він вважає, що розв’язання на основі археологічних джерел проблеми походження слов’ян необхідно починати з моменту, коли вони повністю й однозначно узгоджуються з писемними джерелами. Таке узгодження археологічних та історичних джерел він бачить лише починаючи з VI—VII ст. Усі спроби поєднання більш ранніх історичних звісток про слов’ян-венедів з певними культурними провінціями К.-В. Штруве вважає малопереконливими. Він сумнівається в тому, чи взагалі можливо в першій половині І тис. н. е. і раніше виокремити якусь культурну групу, що пов’язувалася б з історичними слов’янами. Разом з тим, вчений не виключає того, що слов’яни, пригноблені в культурному плані своїми сусідами, могли входити до складу багатоетнічних культурних утворень. К.-В. Штруве вважає, що античні автори перших століть нової ери залишили достовірні звістки про проживання слов’ян-венедів на схід від Вісли, лише складно знайти їх археологічні відповідники. В результаті К.-В. Штруве прийняв концепцію лінгвіста Ю. Удольфа, який на основі гідронімії визначає прабатьківщину слов’ян у Північному Прикарпатті і Верхньому Подністров’ї. На думку К.-В. Штруве, ця концепція відповідає історичним джерелам про слов’ян[159].

Останнім часом представники санкт-петербурзької історико-археологічної школи (М. Б. Щукін, Г. С. Лебедев та ін.) зробили ще одну спробу знайти витоки ранньосередньовічних слов’янських старожитностей у так званих «безфібульних», «горщикоподібних» культурах ранньозалізного часу Північно-Східної Європи. Маються на увазі: милоградська, штрихованої кераміки, юхновська, дніпро-двінська та верхньоокська культури[160]. Однак названі старожитності справедливо визначені їх дослідниками як балтські або угро-фінські, тому ця концепція нічого суттєвого у вирішення проблеми формування слов’янських ранньосередньовічних етнокультурних спільнот не вносить, хоч і претендує на «нову» постановку питання. Уже сам факт існування між ними хронологічної лакуни в декілька століть і зовсім відмінна морфологічна структура робить їх порівняння некоректним. Культури, що лежать між ними, мають південно-східне або західне