Читати книгу - "Діалоги"

коротким є їхнє життя, то спершу мусили б зважити, яка його частка — їм належить.

Тож не завидуй, коли бачиш претексту, яку вже не раз одягалиї{64}, коли чуєш голосне на форумі ім’я: усе це здобувають ціною власного життя. Щоб один лише рік був названий їхнім іменем{65} — віддають усі відпущені їм долею роки. Дехто так і не встигає сягнути вершини своїх амбіцій: полишає життя, щойно почавши виснажливе, у змаганні з іншими, сходження. Дехто, пробивши собі дорогу тисячами негідних вчинків і все-таки діставшись омріяних вершин, — раптом торопіє від невеселої думки: такі труди — заради напису на могилі. А декого, поки снує нові, хіба що для молодості підхожі задуми, поки зухвало береться за щось непомірно велике, повалює його ж таки стареча неміч. Гидко дивитися на того, хто, вже геть зістарілий, усе ще розплутує на суді якісь нікчемні суперечки, запобігає своїм красномовством перед тупим збором і там таки й падає, спустивши духа! Жалюгідний — хто конає за виконанням своїх службових обов’язків, хто більше від життя втомився, аніж від служби! Жалюгідний і той, хто, гибіючи над обрахунковими книжками, врешті, й переставляється — на сміх спадкоємцеві, що вже заждався тієї хвилини!

Не можу оминути ще одного прикладу, що тільки-но спав мені на думку. Секст Туранній{66} на диво сумлінний був навіть у похилому віці, та коли йому перевалило вже за дев’яносто, Гай Цезарї{67} звільнив його від прокураторських обов’язків, хоч той і не просився на відпочинок. Ось тоді й розпорядився звільнений, щоб домашні поклали його на ложе і, постававши довкола, оплакували його як покійника. От і почали вони всім домом тужити над тим, хто на старість заслужив собі дозвілля, і тужили доти, поки його знову не відновили на роботі. Чи так уже приємно померти серед занять?

А втім, такої думки тримається чимало людей: жага працювати бере гору над їхньою змогою працювати. Змагаються із тілесною слабістю, а старість обтяжливою вважають лише тому, що відлучає їх від праці. Згідно з законом, не беруть до війська після п’ятдесяти років; не зараховують до сенату після шістдесяти: людям важче домогтись відпочинку від самих себе, аніж від закону.

А тим часом, поки вони щось у когось хапають, а хтось — у них, поки один одному не дають спокою, один одного нещасливим роблять, — минає життя, життя без плоду, без радості, без жодної користі для душі. Ніхто не бачить перед собою смерті, всяк — у далекосяжних надіях, а дехто сягає аж по той бік життя: турбується про величаві гробниці, про посвячення суспільних будівель, про дари, що їх складатимуть на вогнище, про пишні похоронні обряди. Насправді ж, клянусь Гераклом, прожили вони так мало, що ховати їх випадало б хіба що при смолоскипах та свічках{68}.

Про щасливе життя

І

Усяк на цім світі, брате Ґалліоне{69}, прагне жити щасливо, але варто йому задуматися, чим же, власне, є те, що робить наше життя щасливим, тут же й починає блукати, мов у тумані. От і нелегко спромогтись на щасливе життя: що скоріше пориваємось до нього, то далі від нього опиняємось — манівцем пішли; і що швидше бігтимемо у протилежний бік, то далі будемо від мети.

Отож, передусім маємо вияснити, чим є те, чого прагнемо. Потім — озирнутись, яка б то дорога скоріше до нього привела. А вже дорогою, якщо вона пряма й правильна, поміркувати, яку відстань маємо долати щодня і наскільки наближуємось до тієї мети, сягнути якої спонукає нас сама природа. А доки будемо метатись то сюди, то туди, йдучи не за провідником, а дослухаючись до різноголосся мінливої юрби, то розтратимо на ті блукання усе своє коротке життя, навіть коли щиро, з добрими намірами трудитимемось і вдень, і вночі.

Маємо, отже, чітко з’ясувати для себе, куди і якою дорогою треба йти. Але тут нам потрібен хтось бувалий, що вже знає ту дорогу, бо на ній — не так, як в інших мандрівках, де, щоб не заблукати, достатньо чи то второвану колію знайти, чи до місцевих жителів звернутися; тут — навпаки: що второваніша, що багатолюдніша дорога, то найімовірніше поведе манівцем. Тож найголовніше — не уподібнюватись до отари, де вівця біжить за вівцею не туди, куди треба, — куди всі біжать{70}. І ніщо не накликає на нас гірших бід, аніж оте постійне намагання дослухатись до того, що там про те чи про се говорить люд, ота впевненість, що найкращим є те, що схвалює більшість і чому є чимало прикладів{71}.

Отож, керуємось у житті не здоровим глуздом, а наслідуванням інших людей. Звідси й те безголов’я, де одні, прориваючись, навалюються на інших. І, як то буває у тисняві, гинуть люди, — ніхто ж бо тут так не падає, щоб не повалити й сусіда: хто впав попереду, за того перечіпляється й задній, — так ото, якщо приглянешся, й у житті: ніхто не блудить лише сам — завжди стає причиною і поштовхом для блуду когось іншого. І справді, небезпечно дихати в спину того, хто попереду, але ж, бачимо, кожен воліє вірити, аніж роздумувати, так і щодо нашого життя: усе тут сприймаємо на віру, ніколи — не роздумуємо про нього. От і передаємо з рук до рук той самий блуд; він нами й крутить, і жене манівцями на злам голови. Взоруючись на інших — пропадаємо, а вихопившись із людської тисняви — здоровшаємо.

Але люд і далі всупереч здоровому глузду горою стоїть за свою ж біду. Так буває і під час виборів на народних зборах: дивуємось, як це ті, за кого ми голосували, потрапили у претори{72}, хоч тільки-но, здавалося б, вони втратили підтримку мінливої юрби. Ми то схвалюємо щось, то, за якусь мить, засуджуємо, — ось у чому хибить будь-яке рішення, яке приймаємо, зважаючи на думку більшості.

II

Отож, коли ми повели мову про щасливе життя, то не відповідай мені, як то прийнято завершувати голосування: «Бачимо, що більшість — на цьому боці». Ось у цієї більшості, власне, — поганий вибір. Не так уже все гаразд із людством, щоб більшість обирала краще: юрба прихильників — певна ознака чогось найгіршого.

Спробуймо ж з’ясувати, як маємо діяти у найкращий, а не у найпоширеніший спосіб і що приведе нас до незмінного