Читати книгу - "Україна-Європа"

їй траплявся, з цього погляду були безгрішні. Вона радо зарахувала себе до спільноти щасливих нероб, сьогодні вона була одна з них.

Не варто силкуватися побачити в Парижі все, бо де багато – там нічого. Минулого разу, коли Галя була в Парижі, то щовечора, пізньої години, перед очима в неї крутився калейдоскоп вражень, а дух міста вислизав, відчути його вдавалося лише випадково й ненадовго, от як тепер, коли хлопці біля Лувра з відчайдушною надією гукали: «Патр-рік! Патр-рік!» І нікому навіть на думку не спало їх звідти нагнати.

Дивитися на Париж так, наче це твоє місто, не рахувати днів, не шкодувати за годинами і не намагатися бути в трьох місцях одночасно – отоді й справді щось устигнеш, отоді Париж хоч трохи підніме завісу над своїми таємницями.

Гуляла залами музею Оранжері,[1] між полотнами улюблених імпресіоністів. З усього побаченого залишила собі тільки два враження: півонії та спаржу Гдуарда Мане і Руанський собор Клода Моне… Наразі досить. Головне, не передати куті меду. Такий був настрій: вистачало й дрібки.

На набережній Сени засиділась у вуличному кафе, навмисно вибравши столик на осонні, пила неспішно каву, не таку міцну, як у Львові, знову з круасаном, майже таким, як уранішній, стежила за людьми та голубами. Хтось поруч палив люльку, нагадуючи про Луїзу, про те, що треба купити всім паризькі шалики, всім – і дівчатам, і хлопцям. Споглядала вулицю, вкриту сонячними плямами й тінями. Теплий шалик лежав на колінах без потреби. Мружилася на мерехтливе світло зеленкувато-жовтої води, на кам'яні стовпці з чавунними провислими ланцюгами, кидала оком на сусідній столик, за яким стиха розмовляли чоловік і жінка. Слухняний пудель лежав між ними під столом. Поводок, що наче обмежував його рух, був йому непотрібен. Ніхто навіть не дорікнув господарям. А може, тут так заведено – заходити до кав'ярні з собаками? Хтозна. Хай там як, а незворушний песик тримався, наче завсідник закладу.

Це не подружжя, виснувала Галя, надто вони захоплені розмовою, не зводять очей одне від одного, живі емоції грають на обличчях. Точно не подружжя. Однак песик демонструє особливе ставлення і до одного, й до другого, він обох уважає за господарів. Хоч як придивлялася, але так і не зрозуміла, чий то песик. Припнутий до крісла жінки, він лежав під ногами в чоловіка. Невже подружжя?…

Уривки фраз навколо, якісь слова повторюються знов і знов: «Сава!.. Адома!.. Ві… Вуаля…» Голос Парижа.

Жінки навколо вбрані в зручний одяг, їхні обличчя майже без косметики. Чи не єдина їхня прикраса – шалики. Смугасті, картаті, барвисті, квітчасті, однотонні – різні. І легка хода. Навіть якщо жінка повнувата. Найхарактерніша особливість парижанок, доходить висновку Галя, це легка хода, вони наче от-от відштовхнуться від землі, тому й видаються стрункішими, не пригніченими якимись проблемами, що їх вони, безперечно, теж мають. Ось як ці двоє, обом років по сорок, а регочуться, наче школярки. Прислухалася і всміхнулася – польська мова. Полон стереотипів. Помилилася. Не парижанки.

Ішла набережною Сени, раділа, що сама. Цікаво, чи бував Пінзель замолоду в Парижі? Мав би бути, бодай недовго: він проїхався по всіх Європах, навчався того, що розквітло вже в Бучачі. Недовго йому судилося творити свої шедеври – близько п'ятнадцяти років. А те, що було раніше, повите таємницею. Мабуть, уже назавжди. Можна тепер лише додумувати ту частину життя скульптора, реставрувати її на свій розсуд. Тепер у Луврі люди завмирають перед його роботами, – перед тим, що вціліло, що дивом вижило, – і моляться, і не можуть стримати сліз. А більшість творінь зникла, розсипалася, згоріла й потонула в болотах. Звідки така неймовірна плідність? Чи йому до снаги було вмовитися з часом, чи належав до тих майстрів, яким усе дається легше, ніж іншим?… Чи жив у своїй майстерні, відмовившись від багатьох принад життя забезпеченого сницаря, чию працю добре оплачував магнат Микола Потоцький?[2]… Може, саме такий спосіб життя – зосереджений на роботі, на чиюсь думку, дивакуватий, був для нього прийнятний. Може, йому, щоб відчути радість та гармонію, потрібні були насамперед нові замовлення. А гроші, отримані за них, він не встигав витрачати. Це робила його дружина. Чи був він щасливий зі своєю Маріанною?…

Може, Пінзель і справді творив передусім для простолюду, бо ж його роботи завжди були на видноті – не для обраних десь за зачиненими дверима, а в церквах, на міських та сільських будинках. Треба було тільки глянути вгору. Це була міцна спілка трьох видатних осіб: Меретина, Пінзеля та Миколи Потоцького, – спілка архітектора, скульптора й мецената, що вимагав високоякісних творінь, не втручаючись у роботу майстрів.

Не довелося телефонувати Уляні – вона подзвонила перша:

– Ну що? Нагулялася? – і, не чекаючи відповіді, промовила: – Луї нас кличе, чекає на нас. Де ти? Набережна Орсе! – засміялася. – Вона довга. Де саме?…

Будиночок Уляни та Луї за кілька кілометрів від Парижа – під старою черепицею, зі своїм садком, – видавався ілюстрацією до казок Шарля Перро.

– Головне, щоб не до «Синьої бороди», – усміхнено погодилася Уляна, проминаючи ворота.

Скляні двері аж до підлоги й теплий хол за прозорим склом. Будиночок наповнений давніми речами, темними меблями та безліччю порцелянових, скляних і мідних дрібничок: песиків, пташок, пляшечок, ляльок та інших абищиць. Гравюри на стінах, дві полички з різними глеками на вино та два ящики волоських горіхів перед каміном у вітальні. На столі запалені свічки, їхні язички відбиваються в двох карафках з грубого білого скла – з червоним та рожевим вином.

Смачно пахне смаженим м'ясом з чебрецем, Галя на запах визначає улюблену приправу. Вона теж додає чебрець до м'яса.

Луї обійняв її, наче давню приятельку, розцілував в обидві щоки, хоч вони бачилися перед тим тільки раз. Гомінкий та енергійний, як Уляна, Луї випромінює задоволення життям, своєю оселею та своєю дружиною. Вони обидва схожі темпераментами на італійців, дарма що він француз, а вона українка.

– Бордо та бургундське – найкращі вина у світі!

Луї пропонує два вина на вибір, перелічуючи принади кожного. Галя не дуже розбирається в назвах вин, але в смаках – так. Він з Бургундії, пригадує Галя, й, на неприховану радість господаря, обирає бургундське.

Луї має пивницю в підвалі. Він навіть підхопився, демонструючи готовність негайно показати її гості. Уляна стримує його: потім – спочатку вечеря, цілий день не їли. Галя згадує про «Зубрівку», чоловік Магди, їхньої спільної однокурсниці, каже, теж має комору, де зберігає вино.

– Власник винарні? – з розумінням похитує головою Луї.