Читати книгу - "У лісі-лісі темному"

поводжуся як боягузка, проте впоратися з цим не мала сили.

Кімната була зачинена, саме збиралася повернути ручку та вдертися, аж долинув Нінин голос, сповнений незвичної ніжності та смутку: «…і я сумую. Господи, як би мені хотілося бути зараз поруч з тобою. Ти в ліжку? — довга пауза. — Зв’язок переривається. Погано тебе чую. Намагалася вчора тобі зателефонувати, але не було сигналу. Зараз хоч грамина з’явилася, — ще одна пауза. — Та ні, лише якийсь чувак на ім’я Том. Він нічого так. Моя кохана, Джес, я тебе люблю».

Кашлянула. Не хотілося увірватися посеред розмови. Ніна рідко демонструє своє крихке єство, але коли робить це, то не любить, щоб хтось бачив. Знаю із власного досвіду.

«…Хочу пригорнутися до тебе. Страшенно за тобою сумую. Тут нічого взагалі нема, тільки пагорби та дерева. Я все частіше й частіше думаю, як би втекти, проте не думаю, що Нора…»

Знову кашлянула, цього разу гучніше, гримнула ручкою. Вона замовкла.

Відчинила двері, Ніна усміхалася:

— …А ось і Нора прийшла. Ми з нею в одній кімнаті. Що? Знову зв’язок обривається, — пауза. — Не хвилюйся, точно — ні. Гаразд, перекажу їй. Усе, час іти. Майже не чую тебе. І я тебе люблю. Тримайся. Люблю тебе, — Ніна поклала телефон й усміхнулася до мене з гори подушок. — Джес шле тобі вітання.

— Це чудово, що вам вдалося поговорити. У неї все добре? — люблю Джес. Дрібненька, цікава, приємна усмішка, що осяює все довкола, жодних дорікань чи глуму. Власне, повна протилежність Ніни. Чудова пара.

— Так, усе гаразд. Так сумую за нею, — Ніна витягнулася, захрускотіли кісточки, потім зітхнула. — Господи, як мені хочеться, щоб вона була тут. Чи щоб мене не було. Одне з двох.

— З’явилося вакантне місце. Нас на одного менше.

— Що?

— Мелані поїхала. Не працює стаціонарний телефон, остання її крапля. Вона поїхала додому.

— Це що — жарт? Це як клята Агата Крісті та «Десять маленьких ескімосів».

— Індіанців.

— Що?

— Десять індіанців, так книжка пише.

— Це ж були ескімоси.

— Які в дідька ескімоси? — я вмостилася на ліжко. — Повертаючись до історії. Спочатку там взагалі йшлося про негренят, потім перейменували на індіанців, потім солдатів, коли підняли питання меншин, етики й таке інше. Проте ескімосів там і близько не було.

— Хай йому грець, — Ніна махнула рукою. — Кава внизу є?

— Ні, лише чай, забула? — узяла кофтину, просунула через голову й поправила волосся. — Клер не п’є кави, тому ніхто не п’є кави.

— Клята Фло з її надлюбов’ю. Як вона відреагувала на втечу Мелані?

— Прислухайся, і ти зможеш… — я замовкла. З кухні долинули страшні ридання. Ніна закотила очі.

— Вона несповна розуму. Я справді так вважаю. Вона була дивакуватою ще з університету — ти помітила, як вона копіює стиль Клер? Вона ще тоді так поводилася. Але ж зараз…

— Не думаю, що вона скажена, — мені стало ніяково. — Клер сильна, і якщо тобі бракує впевненості…

Зупинилася, намагаючись передати словами відчуття, що переслідувало завжди. Відчуття, що моя особистість — це простір, вакуум, який може наповнити хтось, схожий на Клер. Знаю, Ніна, з усіма її недоліками, того ніколи б не зрозуміла — на відсутність упевненості в собі вона не хворіє. Вона лежала в ліжку, уважно роздивлялася мене, потім стенула плечима.

— Клер — ідеальна. Ти розумієш, про що я? — нарешті витиснула я з себе. — Нема нічого особливого в бажанні й собі мати хоч частинку того. Імітування — один із кроків наблизити себе.

— Можливо, — Ніна підвелася, поправляючи майку. — Я не вважаю її шикарною. Але суть не в тому. Я, власне, хочу сказати, що мені дуже шкода через учорашню ситуацію. Я не думала, що тобі й досі муляє ця болячка. Поясни, нащо тоді ти приїхала? Чому, якщо й досі воно тебе зачіпає?

Натягнула джинси, підвелася, кусала губи й пригадувала, що розповідала Ніні, а що ні. Це мій інстинкт самозахисту — тримати карти при собі, сама не знаю, чому так. Я ненавиджу давати людям, навіть друзям, привід володіти мною. Я завжди тримаю все при собі, ця звичка ще більше вкорінилася звідтоді, як я почала жити сама й працювати на себе. Проте мені було також відомо, якщо дати волю, ця звичка може звести в могилу, перетворити мене на таку ж божевільну, як Фло, проте у своїй стихії.

— Я приїхала, — глибоко вдихнула, змушуючи себе продовжити, — бо я й гадки не мала, що Клер одружується з Джеймсом.

— Що? — Ніна підвелася й поглянула на мене. Я зітхнула, стенула плечима. Голос звучав жалюгідно. — Це правда? Отже, Клер тебе сюди заманила, щоби вилити на голову цеберко лайна?

— Н-н-не зовсім, — от чортівня, припини заїкатися. — Вона пояснила, що хотіла повідомити мені це, дивлячись у вічі. Стверджувала, наче винна.

— До біса! — Ніна одягала футболку, тому голос звучав нечітко. Вона висунула голову, щоки пашіли від обурення. — Якби вона хотіла це сказати тобі у вічі, то мала би запросити на зустріч і розповісти, а не заманювати в богом забутий ліс. Про що вона собі думала?

— Я-я-я не думаю, що вона саме це мала на увазі, — чому я її захищаю? — Гадаю, вона не припускала…

— Ой, — Ніна підвелася й почала роздратовано розчісувати волосся. Воно аж рипіло, коли гребінець біг по ньому. — Як їй завжди вдається вилізти з гівна пахучою та чистою?! Ти пам’ятаєш, як у десятому класі вона всім розпатякала, що мені подобається Деббі Гаррі? А потім торочила, що вчинила так, бо шкода було, що я веду подвійне життя. Усі поводилися так, ніби вона зробила мені величезну послугу.

— Я… — відповісти було нічого. Інцидент з Деббі Гаррі був жахливим. Я й досі пам’ятаю шокований вираз Ніниного обличчя, коли вона зайшла до класу, а Клер з характерною усмішечкою підспівувала пісню, що розкривала усе: «Я не можу відірватись від тебе й покласти слухавку», а однокласники єхидно всміхалися.

— Це вона. Те, як вона виглядає, як почувається. Тоді вона прагнула здаватися турботливою, вірною щирою подругою, але правда вилізла, і, хоч би що я казала, я стала бур’яном. І ось тепер знову, вона хоче втекти з Джеймсом назустріч ранковому сонцю — і щоб як з гусака вода. От вам, тримайте! Вигадала ситуацію, де вибору тобі ніхто не дасть, і все, що ти можеш зробити, — лише пробачити.

Така інтерпретація досі — до озвучення Ніною — не спадала на думку, проте чималий шмат правди в тому таки був.

— Я не засмучена через вчинок Клер, — відповіла їй, хоча серце підказувало, що це лише частково так. — Що мене