Читати книгу - "Скрут"

155
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 107
Перейти на сторінку:
нескінченний — у неї не лишилося б шансів; він, імовірно, на це й розраховував, коли залишав її вільною, цілком вільною протягом дня. Можливо, він не знає, що людські поселення підступають до самого узлісся, що під стінами лісу жнуть пшеницю, що там він буде безсилий…

Між стовбурами промайнула білка. Ілаза вимучено посміхнулася: тут межа його володінь. У його царстві давно з’їдено білок і птахів… І вона їх теж їла. Він залишав їй пташині стегенця, а вона пекла їх і їла, бо хотілося…

Вона наступила на гострий камінчик, болісно поморщилась, але не сповільнила кроку. Отак, напевно, почувається пущена в ціль стріла — летить і летить, і її шлях стає її ж продовженням, частиною її тіла. Ілаза — і її шлях. Найвищий сенс життя — йти, пересувати ноги, дедалі вперед і вперед…

Попереду замріло світло. Вона засміялася, не вірячи собі: так швидко?! Так просто? Чи це вирубка? Й вона веде до житла?

Ілаза побігла. Не звертаючи уваги на гілки, які били по обличчю. Начебто до пояса в неї прив’язано міцну пружну мотузку і її тягнуть уперед… Коли уявиш собі таке — легше бігти. Легше йти. Ну… Вже… Ну…

Вона за інерцією пройшла ще кілька кроків — і стала. Ще один яр?! Та скільки ж їх у цьому лісі, однаково глибоких і довгих?

Нерішуче рушила краєчком — і побачила обламану гілку. Далі — ще одну; озирнулася, затисла обличчя в долоні. Захиталась і важко осіла.

Водить? Водить проклятий ліс, чи вона сама винна, збилася з прямого шляху, звернула вбік, дурепа, зробила коло, як сільське дівчисько, що полює за грибами?

Сонце стояло в зеніті. Жорстоке маленьке біле око.

Вона зціпила зуби. Так просто вона не здасться. Тепер буде розумніша й решту дня не згає марно…

Здоровий глузд запитав тихенько: полудень? А чому б не відпочити, і з новими силами… Завтра… зранку…

Вона похмуро посміхнулася. Павук напевно зачує недобре та спутає її, мов коня. З путами на ногах далеко не втечеш…

Новий політ стріли. Тепер вона позначала наперед мету — примітний стовбур — і йшла просто до неї, без остраху заблукати знову.

…Мама. Жорстокі, косо посаджені очі: не виказуй, що тобі боляче! Припини ревти, інакше на зміну болю забитого місця прийде дужчий біль — від удару. Я надто люблю, щоб жаліти… Довга тріщина на темному комоді, буре голубине перо, що злетіло звідкись на підлогу. Тінь, що падає від високої Адиної зачіски — вона завжди і в усьому намагалася бути схожою на матір. Але не витримала порівняння, програла, закликала в судді шовкову петлю на паску…

А вона, Ілаза, мріяла бути схожою на сестру. Як їй хотілося закохатись! Довго, дуже довго не виходило — а потім перехопило дух, вона втрапила в якийсь очманілий вихор, у чад… Ігар… Вівтар. Кістяна кулька на підлокітті материного крісла. Дім, у якому вмерла Ада… Клацають дверцята — але звірятко вже вирвалося, тільки залишило на прутті кров і шматочки шкіри. Тому, що я люблю тебе, мамо… Мамо…

Сонце сіло. Уже сіло сонце; чому ж ніяк не закінчується й не закінчується ліс?!

Вона побігла. Налітаючи на стовбури, падаючи і підводячись знову. Стріла не знає зворотного шляху… Ціль — то продовження стріли… Жити… Ігар — продовження Ілази… Ада була продовженням матері, тому загинула. Уперед… Розступайся, лісу, розступайся…

Ліс розступився. Ілаза спіткнулася і впала рачки.

Навіть у півмороку їй не треба було придивлятися — ліс так співчутливо й безпорадно розводив гіллям, безглуздо гомонів струмок, і наповзала, вибиралася з яру ніч…

Стріла, наконечник якої застряг у оперенні. Змія, що здивовано витріщилася на власний хвіст.

Вона не заплакала. У неї більше не було сліз.

* * *

…Провінція Ррок велика і велелюдна. У провінції Ррок повно жінок — юних і старих, гладких і струнких, білявих і рудих, чорнявих і зовсім сивих. Табуни жінок, мурашник жінок, навала жінок; їх більше, ніж чоловіків, дівчисьок і бабів, разом узятих. У кожної третьої у волоссі можна знайти відтінок міді — за бажання, якщо дуже хотіти його побачити. І вже, звичайно, ніхто з них не оголює на людях спину, відкриваючи поглядові родимі плями у вигляді ромбів…

Міцний літній чоловік, чию голову прикрашав високий повстяний капелюх без крисів, скептично оглянув величезну купу цегли, яка зайняла цілий кут просторого подвір’я. Похитав головою:

— Чого ж ти скинув, як попало? А в стосик, у стосик хто складе? Кицька?

— Таж візник квапився, — глухо відповів наймит. — Скидай, сказав, бо мені їхати треба…

Власник повстяного капелюха почухав під носом:

— Так, це… я візникові не за те платив. А ти, ледарю криворукий, не отримаєш нічого, поки не складеш рівненько, стосиком… Щоб гарно. Щоби зручніше брати… Пішов, кажу. Пішов працювати!

Наймит, чорно засмаглий хлопець у забруднених глиною штанях, облизав запечені губи і мовчки повернувся до купи цегли.

Повстяний капелюх неквапом повернувся в дім. Будинок — дуже примітна будівля — стояв на перехресті двох великих доріг і мав на фасаді вивіску «Криниця для спраглих». Із нагоди буденного ранку спраглих у обідній залі було всього троє, і Гричка, придуркувата помічниця куховарки, могла цілком сама впоратися. Власник гримнув на неї для порядку й повернувся на задній ґанок, де витяг із кишені куртки маленьке зелене яблуко.

Наймит вергав цеглу. Спина в нього зробилася зовсім уже чорною від пилу — краплі поту, скочуючись, залишали на ній сірі доріжки. Власник капелюха надкусив своє яблуко; в нього за спиною рипнули дошки ґанку.

— Он як, — зауважив хазяїн, не обертаючись. — А я, дурень, думав трьох наймати.

Куховарка, — а саме куховарка і вийшла зараз на ґанок, більше не було кому — замислено гмикнула:

— Усі вони… У мене перший чоловік теж отак за ранкову чарку шовком стелився, що завгодно ладен був… А потім нажереться до вечора — худобина худобиною. Цей хоча б тихий…

Наймит не розрахував і підняв завелику ношу — впав, упустив цеглу, болісно охнув.

— Поб’є, зараза, — незворушно припустив власник повстяного капелюха. — Переб’є крам.

Куховарка посміхнулася:

— І звідкіля ще сили беруться… Такий запій. Уже більше тижня… не просихає… Тут здоровий мужик загнеться, а це ж хлопчисько, в мене старший син здоровіший буде…

— Ти це, — не знати чому стурбувався власник капелюха. — Гарного вина не давай йому. Нема чого добро переводити… Скільки в нього влазить? Перш ніж звалиться? Півбарила, менше?

Куховарка презирливо посміхнулася:

— Оце я давала б… Півбарила… У мене Гричка тютюну йому… додає… То

1 ... 22 23 24 ... 107
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скрут», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Скрут"