Читати книгу - "Нетопир"

class="p1">— Але як? Він орудує по всій Східній Австралії, і ніхто не знає, де його чекати наступного разу. Він цілком довільно ґвалтує і вбиває, — сказав Леб’є своїм нігтям.

— Це не так, — похитав головою Ендрю. — Той, хто займається цим давно, нічого не може робити довільно. Може здатися, що серійні вбивці хочуть, аби про них говорили. Вони залишають на місці злочину свої візитки. А цей не такий. Навпаки — він хоче, щоб схожості не було. Його видає лише пристрасть душити. Інакше його взагалі не можна було б вирахувати. Так думає він. І помиляється. Тому що схема є завжди. Не тому, що її розробляють, а тому, що всі люди — це тварини зі своїми звичками. І великої різниці між вами і ґвалтівником немає. Різниця в тому, які особливі звички тварини.

— Ця людина — псих, — сказав Леб’є. — У всіх серійників, по-моєму, шизофренія, хіба ж не так? Голоси, які наказують їм убивати і все таке інше? Я згоден із Харрі: давайте покличемо мізкознавця.

Водкінс спантеличено почухав підборіддя.

— Психолог, звичайно, багато що розповість про серійних убивць, але не певен, що ми шукаємо там, — промовив Ендрю.

— Чому ні? Адже він якраз серійний, якщо скоїв сім убивств, — зауважив Леб’є.

— Послухайте, — Ендрю схилився над столом, тримаючи в повітрі величезні чорні кулаки. — Для серійного вбивці вбивство важливіше за статевий акт. Безглуздо насилувати когось, а потім не вбивати. А для цього важливіше зґвалтування. Коли він убиває, то робить це, напевно, з практичних міркувань, як говорив Водкінс. Наприклад, коли жертва може його викрити. Якщо бачила його обличчя. — Бндрю зробив паузу. — Або знає, хто він. — Він поклав руки перед собою.

Незважаючи на жалісливі завивання вентилятора, в кімнаті стояла більша задуха, ніж зазвичай.

— Статистика непогана, — сказав Харрі. — Але не можна, щоб вона завела нас на манівці. Як кажуть у нас в Норвегії, ми можемо за деревами не бачити лісу.

Водкінс дістав носову хусточку і промокнув спітніле чоло.

— Можливо, частина змісту наведеного містером Ховлі дотепного норвезького прислів’я втрачається у перекладі, але особисто я не зовсім її зрозумів, — признався він.

— Я просто маю на увазі, що не можна, розглядаючи загальну картину, забувати, що вбивство Інґер Холтер може виявитися ніяк з цим не пов’язано. Дехто і у Велику чуму помирав від звичайного запалення легенів, чи ж не так? Припустімо, Еванс Вайт не серійний убивця. І наявність іншої людини, яка вбиває блондинок, не виключає можливості, що Інґер Холтер убив Еванс Вайт.

— Заплутано, але ми зрозуміли, Ховлі, — сказав Водкінс і підсумував: — Отже, хлопці, ми шукаємо ґвалтівника і, можливо — повторюю: можливо, — серійного вбивцю. Як далі піде слідство — залежить від Маккормака. А поки будемо працювати у визначеному напрямі. Кенсинґтоне, хочеш щось додати?

— Так, Ховлі не було на ранковій зустрічі, тому повторю, що я розмовляв з Робертсоном, господарем квартири Інґер Холтер, і запитав, чи не чув він раніше імені Еванса Вайта.

І знаєте, туман прояснився, тому що він дійсно про нього чув. Увечері ми туди підемо. А ще телефонував наш давній приятель — шериф з Німбіна. Ця Анджеліна Хатчинсон підтверджує, що дві доби до того, як знайшли тіло Інґер Холтер, провела з Евансом Вайтом.

Харрі вилаявся.

Водкінс ляснув у долоні:

— Отже, знову за роботу хлопці. Lets nail this bastard.[31]

Останню фразу він промовив без певності в голосі.

Харрі десь чув, що короткочасної пам’яті собакам вистачає в середньому секунди на три, але частими повторами можна істотно збільшити цей час. Вираз «собака Павлова» з’явився після дослідів, які російський фізіолог Іван Павлов ставив над собаками для вивчення так званих умовних рефлексів. Щоразу, даючи собакам їжу, він подавав звуковий сигнал. І якось подав тільки сигнал — без їжі. Але у собак все одно почалося виділення слини і шлункового соку. Може, зараз це явище і не здається дивним, але за своє відкриття Павлов отримав Нобелівську премію, довівши, що тіло «запам’ятовує» часті повтори.

Коли Ендрю вдруге за останні кілька днів добрячим копняком відправив тасманійського диявола в кущі, була підстава сподіватися, що капосний вихованець Робертсона запам’ятає цей копняк краще за перший. І наступного разу, зачувши незнайомі кроки, визнає за краще не кидатися на відвідувачів, а куди-небудь сховатися.

Робертсон посадив гостей на кухні і запропонував пива. Ендрю охоче погодився, а Харрі попросив склянку мінералки. Її в Робертсона не виявилось, тому Харрі вирішив просто закурити.

— Ні-ні, — сказав Робертсон, побачивши у нього в руках пачку сигарет. — У моєму домі курити забороняється. Куріння шкодить здоров’ю, — і він одним ковтком виглушив півпляшки.

— То ви прихильник здорового способу життя? — запитав Харрі.

— Звичайно! — Робертсон зробив вигляд, що не помітив у його голосі іронії. — У цьому домі не палять і не їдять ні м’яса, ні риби. Ми дихаємо чистим повітрям і харчуємося дарами природи.

— Ваша псина теж?

— Мій собака не пробував ні м’яса, ні риби з того часу, як був цуценям. Він справжній вегетаріанець, — з неприхованою гордістю сказав Робертсон.

— Це пояснює його паршивий характер, — пробурмотів Ендрю.

— Ми так зрозуміли, містере Робертсон, що ви знайомі з Евансом Вайтом. Що ви можете нам розповісти? — Харрі дістав блокнот. Він не збирався нічого записувати, але з досвіду знав, що сам вигляд блокнота викликає у свідків відчуття значущості їхніх свідчень. Свідки підходять до справи серйозніше, намагаються не допускати у свідченнях помилок і точніше називають імена, назви місць і час у годинах і хвилинах.

— Констебль Кенсинґтон зателефонував мені і запитав, хто заходив до Інґер Холтер, коли вона тут жила. І я сказав, що, здається, бачив того хлопця з фотографії, де він з дитиною.

— Он як?

— Так, цей хлопець, наскільки я знаю, приходив сюди двічі. Вперше вони зачинилися у неї в кімнаті і не виходили звідти дві доби. Її було дуже… е-е… дуже чути. Я подумав про сусідів і увімкнув гучну музику, щоб не ставити їх у незручне становище. Тобто, Інґер і того хлопця. Гадаю, їм це не надто заважало. За другим разом він зайшов до неї і майже відразу вийшов.

— Вони посварилися?

— Гадаю, так. Вона кричала, що розкаже тій заразі, який він мерзотник. І що вона розкаже декому про його плани.

— Декому?

— Вона назвала ім'я, але я забув.

— А ця «зараза» — хто це може бути? — запитав Ендрю.

— Я намагаюся не втручатися в особисте життя квартирантів, констеблю.

— Чудове пиво, містере Робертсон. То що це за «зараза»? — Ендрю, здавалося, не чув його відповіді.