Читати книгу - "Vita Nostra"

уважно її розглядаючи. Під цим поглядом — поверх окулярів — Сашці стало ще незатишніше.

— Ось як ми загрузли, — сказав Портнов чи то Сашці, чи собі самому. — По вуха. Кисіль… Іди-но сюди.

Він підвівся, зарипів стільцем і миттєво опинився поруч. Дуже близько. Сашка відчула запах його одеколону і встигла здивуватися. Вона чомусь не думала, що така людина, як Портнов, може користуватися парфумерією.

Угорі, майже над самою головою, горіла лампочка. На лінолеумі лежали круглі чорні тіні. Проекції…

— Я слухаю. Розповідай напам’ять усе, що вивчила.

Сашка почала, плутаючись, запинаючись, точно знаючи, що не дійде й до кінця першого абзацу. А що буде далі — після першого десятка рядків — страшно уявити, там чорна яма, абракадабра зливається в суцільний сірий гул…

— Дивися сюди.

Він підніс руку до її обличчя, й вона побачила на його пальці перстень, якого не було раніше. Великий рожевий камінь переломив світло лампочки й раптом зробився яскраво-блакитним, потім зеленим. Сашка затамувала подих. У неї запаморочилося в голові, вона зробила крок, намагаючись утримати рівновагу…

— Стій.

Вона закліпала. Персня не було. Портнов стояв поруч, тримаючи її за плечі.

— Молодець, — сказав він несподівано м’яко. — Попрацювала, бачу. Але це крихітний крок, ти щодня повинна так працювати. На наступне заняття прочитай параграф два. Усе, що виділено червоним, — напам’ять.

— А як же…

— Ідіть, Самохіна, ваш час вичерпано. До побачення.

Сашка вийшла в коридор, де чекав, прихилившись до стіни, Андрій Коротков.

— Ну? — запитав жадібно. — Дуже лаявся? Що там було?

— Коротков, я чекаю, — долинуло з аудиторії.

Двері за Андрієм зачинилися. Сашка отетеріло помотала головою. Піднесла до носа годинник на зап’ясті…

З моменту, як вона ввійшла в аудиторію, минуло п’ятнадцять хвилин.

* * *

— Я ж кажу: не бачив його багато років. А з’явився він у серпні. Я ж бо на юрфак пролетів… А вісімнадцять мені у вересні. Матінка в шоці. Тут він і явився. Начебто рятівник. Влаштував мої справи… Думаєш, я хотів сюди їхати? Я хотів до війська! Тобто не те щоб хотів, а…

Сашка й Костя йшли вулицею Сакко і Ванцетті, а потім вулицею Миру і ще якоюсь, щораз далі від центру, самі не знаючи куди. Спершу говорила Сашка, розповідала про ранкові купання, про золоті монети, про пробіжки в парку й дорогу в Торпу. Потім настала Костина черга. Його історія була набагато простішою.

— …І він мене просто примусив. Якби я знав, що тут таке… Я б в армію пішов.

— Не пішов би, — сказала Сашка.

Костя здивовано скосив на неї око.

— Мій батько пішов, коли я була маленька, — повідомила Сашка. — В іншу родину… І більше не показувався. Цілісіньке моє життя минуло з мамою. Завжди — з нею. І… найбільший страх, знаєш який? Що з матусею щось трапиться. Я оце згадую, що робив і казав Фарит… Він же прямо не погрожував. Він дозволив моєму страхові — ніби самому — вивільнитися й оволодіти мною. Цілковито. Мій страх привів мене сюди… І тримає тут. І триматиме.

Вулиця раптом обірвалася. Сашка й Костя проминули два останні, зважаючи на вигляд, нежитлові будинки й ні сіло ні впало вийшли на берег невеличкої, але ще чистої річки. Трава підходила до самого берега. На дерев’яних мостинах стояв рибалка в просторій куртці з каптуром.

— Ух ти, — сказав Костя. — Може, й купатися можна?

Сашка спустилася слідом за ним до води. Трава горнулася до ніг. Погойдувалися очерети, на протилежному березі квакали жаби. Костя сів на повалене дерево, старе, з обдертою корою, подекуди вкрите мохом. Сашка опустилася поряд.

— Цікаво, тут щось ловиться? — запитав Костя, стишуючи голос. — Я свого часу фанатом був… І на зимову риболовлю їздив, і…

Рибалка сильно смикнув за волосінь. Над водою злетіла срібна рибинка завбільшки з долоню, зірвалася з гачка й упала Сашці під ноги. Застрибала на траві. Рибалка озирнувся.

Цього разу на ньому не було окулярів. Карі очі Фарита Коженникова дивилися цілком радісно.

— Добрий вечір, Олександро. Добрий вечір, Костю. Сашко, подай мені рибку, будь ласка.

Сашка підвелася. Нахилилася. Рибина тремтіла в неї на долоні. Вона розмахнулася і щосили пожбурила її у воду. Розійшлися кола. На руці залишилося кілька лусочок.

— А тепер ловіть, — сказала Сашка дзвінким голосом. — Дивіться, щоб ноги не промочили.

Коженников посміхнувся. Поклав вудку на траву. Розстібнув куртку, сів на повалений стовбур поруч із сином. Сашка продовжувала стояти. Костя напружився, але не наважився підвестися.

— Як навчання? Однокурсники, викладачі? Освоюєтеся?

— Я вас ненавиджу, — сказала Сашка, — і знайду спосіб із вами поквитатися. Не зараз. Потім.

Коженников неуважно кивнув:

— Розумію. Ми повернемося до цієї розмови… За якийсь час. Костю, ти теж ненавидиш мене?

— Ось що мене цікавить, — сказав Костя, нервово потираючи коліно. — Ти справді… Ти можеш робити так, щоб ява ставала сном? Чи це гіпноз? Чи ще якийсь фокус?

Усе ще посміхаючись, Коженников розвів руками, ніби хотів сказати — ну ось так вийшло…

— І ти можеш керувати нещасними випадками? — провадив Костя. — Люди хворіють, умирають, потрапляють під машини…

— Той, хто керує вітрилом, керує вітром чи ні?

— Дешевий софізм, — встряла Сашка.

— Справа в тому, — Коженников мигцем поглянув на неї, — який випадок вважати нещасним, а який — щасливим. А цього, любі мої, ви знати ніяк не можете.

— Зате ви за нас знаєте, — знову втрутилася Сашка.

— А що це за монети? — запитав Костя.

Коженников неуважно застромив руку в кишеню.

Витяг золоте кружальце. Промайнула така знайома Сашці округла, «об’ємна» фігура.

— Поглянь. Оце слово, якого ніколи не було сказано. І вже не буде. — Коженников підкинув монетку, вона злетіла, перевертаючись, і знову впала йому в долоню. — Зрозуміло?

Костя й Сашка мовчали.

— Зрозумієте. — Коженников кивнув, начебто заспокоюючи. — Хочете рибку половити? Костю?

— Ні, — неприязно озвався Коженников-молодший. — У нас на завтра роботи багато. Привіт.

І не озираючись, покрокував геть від ріки.

* * *

Уранці та вдень — ще нічого. Сашка була заклопотана, в неї були пари, заняття, турботи.

А вечорами й особливо ночами вона плакала. Щодня. Відвернувшись обличчям до стіни.

Вона сумувала за домівкою. За мамою. Їй бачилося в напівсні, як мама заходить до кімнати, зупиняється поряд із ліжком… Вона прокидалася і плакала знову.

Їй ледве вдавалося задрімати вже аж тоді, коли дзенькав будильник.

* * *

Сашка завжди любила вчитися. Мотаючись на курси й по репетиторах, просиджуючи спідницю в бібліотеці, прочитуючи шкільні підручники наперед, вона все-таки уявлення не мала, яке це щастя — вчити те, що є логічним, зрозумілим і гарним, як ото