Читати книгу - "Армагед-дом"

гусеницями, самотній броньовик ЦО. Невідомо, чого він прагнув, опинившись біля Воріт раніше від натовпу. І лишилось невідомим, тому що броньовик не встиг.

І ті, хто біг у перших лавах, не встигли теж. Зіткнення; перші кілька секунд у важкої бойової машини була вся перевага перед пішими беззахисними людьми — але хвиля, що котилася полем, уже не була юрбою. Не була великою кількістю людей, нехай і ошаленілих, нехай і захоплених боротьбою за своє життя.

Вона була іншим. І перед силою цієї нової істоти броньовик був не комашкою навіть — порошинкою. Його перекинуло, звалило, і лише тоді істота, що текла полем, інстинктивно кинулася в різні боки, обтікаючи перешкоду, огортаючи її віджилою плоттю, а потім і накриваючи — собою…

Лідка не бачила. Її більше не було. Була часточка колосальної енергійної амеби.

Біля самих Воріт різні частини текучої істоти зіткнулися. Зіткнулися, викинувши вгору хвилю тіл, сплелися і ринули в рятівний отвір, усе швидше і швидше, рух вирівнявся, хрустіли ребра — але текуча істота не вміла відчувати болю.

Швидше… Швидше…

Небо палахкотіло. Істота на рівнині інстинктивно відлічувала останні відведені для порятунку хвилини.

Після того як термін спливе, небо розступиться, не бажаючи більше стримувати клуби полум’я й задушливого газу.

Хто не встиг — той програв назавжди. Істота на рівнині знала це — пам’ятала пам’яттю пращурів, і тому так швидко втягувалися розсипані полем псевдоніжки.

У Ворота!

…Лідку вже несло. Вона майже не торкалася ногами землі; не відчуваючи болю в плечах і ребрах, вона намагалася дихати. Тільки дихати. Хоч один раз іще вдихнути! Хоч раз!

Істота на рівнині робилася все меншою й меншою. Втягувалась у Ворота, як втягується у водостік піниста після прання вода.

Лідка знепритомніла, але не впала, стиснута тими, хто біг поруч.

А потім і для них усе зникло.

Рятівна темрява Воріт.

Мабуть, у всіх у них справді був шанс устигнути. Бо минула не менш як година, перш ніж ударив із неба вогонь — і затріщала, згораючи, в’язка багнюка на спорожнілій рівнині.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Вона йшла, запхнувши руки глибоко в кишені куртки.

Було холодно. Знову вогка весна.

Уздовж лавки, відремонтованої, добудованої новими дошками, стояло штук шість дитячих візочків. Із них половина нових. Це ж треба, вже й візочки виробляють, швидко розкрутилися…

— Вітаю, Лідо! — сказала Свєтка з четвертого поверху, рум’яна, незвично розповніла. Її хлопчикові вчора виповнився місяць.

— Вітаю! — Лідка помахала рукою. У рукав відразу ж пірнув холодний вітер; Лідка зіщулилася, знову запхнула руку в кишеню, та так енергійно, що маленька дірочка на внутрішньому шві, що вже розлазився, зробилася більшою.

Дірка в кишені, це ж треба.

Сусідки теревенили, не звертаючи уваги на Лідку. До шістьох молодих матусь підсіла одна матуся потенційна; двійня в неї буде, чи що, але широке пальто ледве сходиться на величезному животі…

На вулиці Лідку наздогнало сонце. Вискочило, як бандит із засідки, зазирнуло в кожний куток, у кожну щілину, висвітило бліді обличчя перехожих — переважно жінок на різних стадіях вагітності. Стрибнуло у візочки — і нове покоління замружилося, скривило червоні личка, найстарші потяглися, звільняючи з-під ковдр короткі руки в крихітних рукавичках…

Лідка підняла голову і глибоко зітхнула.

Як же осточортів запах пелюшок. Уся кухня завішана випраною тканиною. У Тимура дівчинка, Тимурову дружину звуть Саня, і Лідка більш ніж упевнена, що брат познайомився з нею за тиждень до весілля. Тепер Тимур лається з дружиною і, забуваючись, іноді називає її Яною…

Лідка закусила губу. Попленталася далі, дивлячись під ноги.

Янка, Янка. Янка, буркотуха, що вічно відбирала Лідчині іграшки. Лишилася там, у тому циклі. На тій рівнині. Перед тими Воротами. Не вберегли. Усіх — не вберегти…

Думки про Яну майже не завдавали болю. Текли звично. Тимур назвав Яною свою доньку, а у мами, схоже, буде хлопчик. Цікаво, як вона його назве?

Батько останнім часом ну просто-таки розквітнув. Хоч приходить із роботи напівмертвий, та після єдиного погляду на мамин живіт — ну просто весна з людиною, весна і шпаки прилетіли… Як здається Лідці, нічого красивого немає в цих животах. Вони потворні. Ну нехай, от народить мама, і Тимур няньчитиме одночасно доньку і братика.

Вона минула ріг будинку, і вітер подув із новою силою. Лідка підняла плечі, повернулася до вітру спиною, захищаючись від надто дошкульного пориву. Мама не раз натякала, що з маленьким братиком їй знадобиться Лідчина допомога. А Лідка натякала у відповідь, що на неї в цій справі краще не покладатися.

Вона пройшла повз будівництво. І ще одне. І ще один будинок, відбудований іще восени. Новенькі рами, новенький дах, тільки нижні поверхи старі, цегла потемніла від часу й де-не-де закіптюжена.

До літа обіцяють остаточно відбудувати швидкісний трамвай. А поки що доводиться діставатись абияк, хоч на попутних машинах…

Лідка вийшла на перехрестя і підняла руку. Машина зупинилася відразу.

— У центр? Сідай.

За кермом був хлопець, чимось схожий на Тимура. Утім, це в тому циклі було заведено казати — «хлопець». У цьому циклі кажуть — «чоловік».

— По крамницях? — хлопець вів авто звільна, і настрій у нього був чудовий. Саме час поговорити.

Лідка похитала головою:

— У гості. До нареченого.

Ось так. Універсальна фраза. А інакше — Лідка чудово знала! — відразу стають можливими варіанти. «У тебе вже є чоловік? Ти така симпатична жінка…»

Бо й Лідка в цьому циклі автоматично втратила право називатися дівчинкою чи дівчиною. Вона жінка, а що їй ледве стукнуло сімнадцять — мало кого хвилює.

Погано бути пізньою дитиною.

Як там казала мама? «Подумай, Лідо. Дітородний період такий короткий, озирнутися не встигнеш, а він уже пройшов, і тоді вже не завагітніти, ти ж вивчала фізіологію… І залишишся бездітною. Може, не варто чекати? Подивись, усі твої однокласниці…»

Лідка скривилась, як від болю. Навіть веселий водій спитав стурбовано:

— З тобою все гаразд?

Звична турботливість. Будь-якій жінці може стати погано на вулиці чи в крамниці, й відразу ж юрби доброзичливців: «З вами все гаразд? Покликати лікаря?»

— Ось тут, — відчиняючи дверцята, Лідка тицьнула хлопцеві в руку пожмаканий папірець. Вийшла під знаком «Зупинку заборонено», добре що міліції поблизу не було.

«Тату, а ти завжди переходиш дорогу на зелене світло?» Давно, тисячі років тому, Славко дражнився, провокуючи Андрія Ігоровича, тоді ще живого, спокійного, надійного…

Будинок Зарудних зберігся весь. Йому не зашкодили підземні поштовхи, на нього не впав палаючий гелікоптер, його не обпекло небесним вогнем і не накрило метеоритним завалом. Навіть, кажуть, деякі шибки лишилися