Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

він. Ходив, ходив по хаті, налапав помийницю і давай з неї хлебати.

— Жінко, я найшов воду, та така добра, кисленька, та ще мов кишечки тягнуться.

— То ж ти, мабуть, помий напився.

Тільки що жінка заснула, він оп’ять її будить:

— Жінко, жінко! Квасу хочу!

— А, як ти мені надоїв з своїми примхами! Полізь у погріб, там стоїть бочка з квасом, наточи й напийся, та гляди затикай чіп, щоб не вибіг квас.

Поліз він у погріб, одіткнув чіп і випустив увесь квас. Бродить в погребі по коліна. Сяк-так вибрався відти, увійшов у хату:

— Жінко, жінко! Я квас випустив.

— Гаразд! Ти вже, куди не повернешся, наробиш добра. Піди набери попелу, отам у сінях в жолобку стоїть, та засип. Та гляди, не попади борошна!

Пішов він, найшов борошно, набрав і засипав той квас. Увійшов у хату:

— Жінко, жінко! Вже засипав квас, та хто його зна, що мені попалось — таке, як борошно, і пахне борошном, ось устань подивись.

Встала вона, полізла в погріб; коли гляне, аж, лиха година, увесь погріб ізсипаний борошном.

— А щоб же тебе, — каже. — Ну що тепер батько скаже? Збирайся та ходімо, щоб хоч не чути, що тут буде…

Убралися тихенько, та так, що ніхто й не чув, і до світа дома стали. Та більше вже ніколи не ходили в гості.

Так собі живуть та хліб жують. Жінка все побивається, так як і побивалась, а дурень висить на печі та співає.

Вчений вовк

Вивчив раз один чоловік вовка у повозці ходить. От їде, а пани і перестрівають його, здивувались та й кажуть:

— Продай нам цього вовка.

— Купіть, — каже, — та тільки що ви з ним робитимете?

— Він у нас, — кажуть, — писарем буде.

От сторгувались, він забрав гроші, а вони того вовка — і розійшлись. Через скільки там год той чоловік і здумав: «Піду та одвідаю свого вовка».

Найшов того пана, пита, де вони того вовка діли.

— А він, — кажуть, — у Петербурзі генералом служить, коли хочеш його побачити, так питай такого-то генерала.

От він і пішов у Петербург. Зараз допитавсь того генерала.

— Визвіть, — каже, — мені його.

Ось виходить генерал та до нього так строго:

— Чого тобі?

Так того чоловіка ця груба річ за серце й узяла, як крикне ж він на генерала:

— А у ярмо і забув?

Як солдат із зуба борони юшку варив

Один солдат та стояв на постої у дуже скупої баби. Трудненько доводилось солдатові добувати собі кожен окраєць хліба, а що вже про варену страву, то він і забув, яка вона на смак. Занудився він зовсім на тих бабиних сухарях з водою і почав крутити головою, що б таке вигадати, щоб і себе вдовольнити і баби не прогнівати? Солдатики хитрі на всякі видумки, бо голод — не тітка. Знайшов він старого, заіржавленого зуба від колишньої борони, приніс до хати та почав стругати та мити, щоб баба бачила, та все з примовою: «Оце буде юшка, так юшка! І курятини не треба! Дозвольте, бабко, горня і води?»

Баба, зацікавлена, дала горня і, заливши зуб від борони водою, приставила до жару.

Кипить, аж весело дивитись! А солдат все пробує та хвалить:

— От буде юшка, так юшка! Дозвольте, бабко, дрібок солі!

Дала бабка дрібок солі. Згодом солдат просить ще й пшона трохи. Дала баба пшона, бо то ж цікава штука, яка то юшка вийде з боронячого зуба.

Згодом просить солдат кілька картоплинок… і цибулю.

Дала баба і сала, бо то ж дуже цікава і нечувана штука — юшка з боронячого зуба!

А коли вже зуб добре уварився, що вже пшоно і цибуля розкипіли, то солдатик вийняв його з горнятка і, сказавши, що він ще не на один раз згодиться, поклав обережно на полицю.

А юшка була нічого собі і така на смак, неначе й не із зуба від борони варена!

Як москаль долотом рибу ловив

Ішли два москалі понад ріку. Дивляться, а там баба пере полотно. От вони змовилися вкрасти те полотно. Один ніби пішов геть, а другий узяв долото, прив’язав на шнурок та й кинув у ріку. Стоїть, чекає. Баба дивиться на ту роботу, а далі питає:

— Москалю, а ти що робиш?

— А що, бабушка, рибу ловлю.

— Та на долото?

— О, на долото чудесно ловиться. Ти ще хіба не бачила?

— Ні, не бачила.

— Ось зачекай, зараз буде клювати.

Поклала баба праник, стала коло москаля, дивиться, але нічого не видно.

— Е, — мовить москаль, — здесь не клюйот, а от тут буде клювать.

І він закинув долото в інше місце, трохи далі від полотна. Стоїть, чекає, а баба також.

— Е, ні, здесь не клюйот, а от тут буде клювать!

І він знов відійшов кілька кроків, і знов закинув долото. Знов ждуть обоє, і знов надармо.

— Е, мати ‘го, і здесь не клюйот, а вже от там певно буде клювать.

І він відійшов спорий кусень від полотна і закинув долото.

«От іще дурний москаль! — подумала баба. — Захотів на долото рибу спіймати. Ну-ну, побачу, яку то він рибу зловить».

Стала коло москаля, дивиться, а другий москаль тим часом зайшов, узяв полотно та й драла. Бачить москаль, що його товариш уже справився, плюнув та й каже:

— Е, чорт с нім! Сєводня совсем не клюйот. Бувай здорова, бабушка!

Та й пішов. Баба до полотна — еге, шукай вітра в полі!

Три бажання

Був собі дід і баба і дуже бідно жили. Ні з’їсти, ні спити, як люди, — завжди голодні і холодні, а до праці сили не мали. Сиділи та сумували та в віконце позирали, що їм принесе людська ласка. А як світ не без добрих людей, то вони хоч і сиділи весь тиждень напівголодні, але ж в неділю не було ще кого ховати… Бо ще не було того дива, щоб на селі умер хто з голоду. То вже хіба в місті таке часом трапляється…

Ото прийшла до них раз хитрюща баба, а вона була чарівниця. Вони, чим мали, поділилися з нею, та ще й добрим словом прийняли і переночувати дали.

— За те, що ви мене не вигнали серед ночі з хати і останнім шматком поділилися, я вам хочу подякувати, — каже вона на прощання. — Я собі піду, а ви загадуйте три рази те, чого ви собі бажаєте, і кожне ваше бажання вмент збудеться.