Читати книгу - "Ольга Кобилянська"

жаль, що Ви далеко, то мене болить, що я мушу до Вас писати, бо я повинен говорити. Бо я так собі гадаю, що може би я Вам або поміг, або розважив».

О. Кобилянська, як довідуємося з її щоденникових записів 1883—1891 років, ще з юних літ захоплювалася містицизмом, різноманітними ворожіннями. А після руйнації планів щодо спільного – подружнього – майбутнього з О.Маковеєм вона наприкінці 1901 – на початку 1902 року на Новому світі, особливо коли приїжджала сестра Євгенія, почала інтенсивно займатися спіритизмом, викликаючи духів, які б відкрили таємничу завісу над її прийдешнім. Леся Українка, довідавшись про це, в листі від 26 лютого 1902 року із Сан-Ремо застерігала свою подругу (в листах, загальновідомо, вони своєрідно називали одна одну: «хтось біленький» – Леся Українка, «хтось чорненький» або «хтось», «хтосічок» – О. Кобилянська): «Хтось не дуже радий, що хтось зайнявся тим спіритизмом, хтось того, признає по правді, не любить. Ще коли хтось тим тільки бавиться, то нічого, але коли трактує те поважно, то недобре, бо дуже шарпає нерви і вже не одного допровадило до сильної нервової хороби. Надто коли чиясь сестра «добре медіум», то їй би слід покинути ту забавку, бо то значить, що її нерви дуже вразливі і приходять на сеансах в дуже подразнений, ненормальний стан. Я знаю два випадки, коли такі медіум (обидві мої знайомі) мусили по якімсь часі такої «духовної служби» вдатися до лікарської помочі, бо дістали напади гострої істерії і не хутко від неї вибавились. Отже, то забавка дуже небезпечна, і нехай хтось дуже уважає, коли б то не пошкодило і сестрі, і комусь, бо і хтось тепер не дуже сильний нервами».

Леся Українка наголошує, що вірить лише в одного духа, котрого оспівав Генріх Гейне у своєму творі «Гірська ідилія»: «Той дух може замінити всіх духів, що грають на столиках, бо той дух грає просто на серцях людських і, що може, те творить просто, без містифікацій, і створив він найкращі діла людської штуки через своїх обранців. А що створили спіритичні духи, окрім нападів істеричних? «По ділах їх пізнаємо їх», – сказано в Євангелії». А далі, ніби між іншим, зазначає: «А хтось у свій час, ще як тільки що приїхав до Чернівець і як бачив ведмедя з кимсь, то думав собі: «Хоч би хтось був і два рази старший од ведмедя, то таки ведмідь його не вартий»… але хтось тоді не казав того, бо думав, що то комусь буде прикро. Тим часом хтось і тепер так думає і журиться тільки тим, що хтось так мучиться, а якби хтось не мучився, то було б усе добре».

Того ж дня Леся Українка надіслала на адресу О. Кобилянської з приміткою «Для в. п. пані Євгенії Урицької» поштову листівку, де чітко сказано: «Дозволю собі просити, аби Ви, пані, не давали Ользі дуже займатись спіритизмом, бо то небезпечно для нервів, – музикою займатися далеко ліпше». Промовисте застереження й порада, адже саме Євгенія була прекрасною піаністкою.

Отже, на Новому світі панував якийсь час і світ містичний.

О. Кобилянська з часом утамувала біль від утрачених надій. Складається враження, що вона аж до одруження О. Маковея ще сподівалася на більші, ніж товариські, його почуття. А за два роки після того, як він уже був у шлюбі, в листі до Лесі Українки від 22 грудня 1908 року писала: «Сам Маковей нещасливий. Одружився з дуже грубим елементом». О. Маковей одружився 1905 року і про своє одруження був зовсім іншої думки, в чому переконує «Автобіографія» (опублікована в «Літературно-науковому віснику», 1925 рік, книга III): «Року 1905 зложив я учительський іспит і восени одружився з Ольгою Кордубівною. Я мав тоді 38 літ, вона 25. Ся женитьба – се було моє найрозумніше діло, яке я зробив для себе, бо ніхто мені не облегшив життя так, як моя жінка».

Про неординарність сприйняття особистості О. Маковея вже й опісля неприємних для О. Кобилянської з'ясувань їхніх стосунків свідчать і рядки з її листа до нього від 10 жовтня 1902 року: «Ви би прийшли до мене сеї зими раз, пане Маковей. Попрощатись з моєю кімнатою [виділено О. Кобилянською. – В. В.]. Вона Ваша добра знакома. В маю я її покину. Був найстарший брат, і так урадили. І потрактую Вас чаєм російським тонким (один патріот український післав з Москви), і переглянете всю а всю кореспонденцію мою за цілий той час, і вже.

Нині, по 4-х місяцях, я знов взялася до цитри. Здивувались струни моїми руками і усміхнулись забутим звуком. Може, буду знов грати».

Приємним, хоч і затіненим певними побутовими незручностями в тогочасній оселі родини Кобилянських на вулиці Зоряній, 6 (нині вулиця Хотинських комсомольців, 6), був новий (другий і останній) приїзд Лесі Українки до Чернівців. Гостювала вона в місті з 5 по 19 червня 1903 року.

Ще 11 січня 1903 року О. Кобилянська повідомляла О. Маковею: «Леся писала довжезний лист. З поворотом з Сан-Ремо вона вступить до Чернівець, бо хоче, щоби я конче з нею в Росію [йдеться про Східну Україну, де тоді володарювала царська Росія. – В. В.] їхала. Я би сама хотіла поїхати. Звідти я би до Харкова вступила, а вже недалеко [до Харкова зовсім недалеко добиратись із хутора Зелений Гай. – В. В.]. В Харкові (оповідав Міхновський мені) живе одна родина (колишні мільйонери), що дуже займаються нашою літературою і дуже раді б мене пізнати». «Колишні мільйонери» – то родина української поетеси, згодом довголітньої приятельки та щирої помічниці в складні періоди життя буковинки – Христі Алчевської.

Очевидно, знову, коли гостро озвалася хвороба, Чернівці приваблювали Лесю Українку спогадами про її перебування в 1901 році, адже саме в Кобилянських їй вдалося вгамувати біль від утрати С. Мержинського, відновити моральні та фізичні сили. Перед новою поїздкою на Буковину в листі до О. Кобилянської від 12 березня 1903 року вона писала: «Ще хтось комусь напише до виїзду з Сан-Ремо, а хтось комусь [виділено Лесею Українкою. – В. В.] напише, куди перепровадиться з родиною, аби хтось знав, де когось в Чернівцях шукати. Отже, не буде вже «санаторію на Новім світі»!.. Комусь жаль, хтось там привик, комусь там було дуже добре з кимсь увечері по городу ходити. Ну, та, може, хтось і в другім місті так «привикне», бо і там же буде хтось та й ще хтось, а то головна річ, хтось знов причепиться до чиєїсь хатки так, як випадає