Читати книгу - "Бот"

з них після проходження пластинки відхилялися на 30…60° від осі пучка (попередньої траєкторії руху), а окремі взагалі розвертались на 120…180° і, відбившись від фольги, пікірували у протилежний бік. Якщо перше явище ще можна було якось пояснити, то факт відбиття α-частинок видавався безглуздям. Це все одно що поставити перед гарматою аркуш картону і чекати, що снаряд, який вилетить із жерла, зрикошетить від нього. Резерфорд був шокований. Проаналізувавши результати досліду, він дійшов непростого висновку: Томсон помилявся. Атом — це не однорідний протонний «пудинг» з родзинками електронів. Атом насправді порожній, зате в його осерді знаходиться малий (настільки мізерний, що після двохсот поспіль обстрілів пучками α-частинок у нього влучило лишень один-два «снаряди»), але напрочуд важкий позитивно-заряджений згусток. Резерфорд математично довів, що його розмір в 100 тисяч разів менший від радіуса атома. Цей крихітний масивний згусток дістав назву ядра, а запропонована Резерфордом планетарна модель порожнистого атома з ядром у центрі і хмарками електронів довкола нього до появи квантової теорії становила основу наукового бачення світобудови.

На щастя, на той час така фундаментальна помилка не мала великого впливу на побут, тогочасну техніку тощо.

Для того щоб виявити наукову проблему першого рівня, знадобиться вчений з дійсно унікальними здібностями та розвиненою інтуїцією (понад усе тоді, коли експерименти, як це було з «атомами Томсона», не відразу виявляють глибинну суть явища). Або ж фантастичне везіння.

Другий рівень наукових проблем — середній. Він виникає тоді, коли неточності, хибні теорії й неправильні допущення нагромаджуються одна на іншу (іншими словами, коли вивчення нових процесів та явищ ведеться, спираючись на неправильну базову теорію). Іноді дослідникам просто не вистачає основоположних знань, щоб зрозуміти суть того, що вийшло з їхнього експерименту. Прикладом може бути Великий адронний колайдер. Там усе гарно крутиться, протони розганяються, зіштовхуються і розлітаються. Все чітко контролюється і фіксується, але… за формулами нічого не сходиться. То якісь шматки матерії казна-куди заподілися, то кілька кілоджоулів енергії канули в лету, довівши до сказу всіх теоретиків і побіжно перекресливши всі набутки фізики, починаючи з XVI століття.

Даний рівень проблем характеризується тим, що науковці зазвичай чітко бачать розбіжності між теорією та практикою (хоч і не розуміють, у чому причина), але прямої небезпеки для цивільного населення, як і раніше, немає. Щоб побороти проблеми другого рівня, потрібні не так здібні, як уперті та наполегливі науковці, що володіють конкретними знаннями в галузі і готові днями й ночами довбтись над однією й тою самою проблемою.

Ну і нарешті третій рівень — найвищий. До нього належать ситуації, при яких вчені капітально дали маху, викликавши незворотний і дуже небезпечний ефект, не помітити який просто неможливо. Для цього не потрібно бути професором, доктором наук, аспірантом чи відмінником у школі: результат цих помилок без особливих зусиль відчують та усвідомлять усі. Навіть розумово відсталі. Вчення, гіпотези й формули більше не мають значення. Нікому не важливо, що там насправді коїться на атомарному, молекулярному чи бозна-якому рівні, і в чому полягала помилка, що вивела ситуацію з-під контролю. Актуальним стає зовнішній прояв, а не внутрішня суть процесу. Сюди можна віднести вибух на Чорнобильській АЕС або ж (давайте постукаємо по дереву) яку-небудь імовірну аварію на вже згаданому Колайдері, що потягне за собою ще більш страхітливі наслідки. Нормальною людською мовою такі проблеми називаються просто — катастрофа.

Як із цим боротись? Першочерговим завданням стає не вирішення наукової проблеми, а усунення наслідків, до яких вона призвела.

Так ось, станом на середину серпня ситуація в пустелі Атакама семимильними кроками наближалась до найвищого, третього рівня наукових проблем. І — як завжди буває — цього ніхто не розумів…

XXIV

Субота, 15 серпня, 19:40 (UTC -4)

Корпус «DW» дослідницького комплексу «NGF Lab»

Пустеля Атакама

Піднявшись сходами востаннє, вони потрапили у вузький тамбур, подібний до того, через який увійшли до першої будівлі, тільки стіни були зеленавого кольору. Праворуч височіли сталеві ворота, що вели назовні, а перед собою Тимур побачив двері з прозорого пластику, поруч з якими знаходився переговорний пристрій. Вгорі проступали темно-зелені написи «DWELLING BUILDING»[42] і «GATE 01». Хідник відчинявся зсередини. Один з чоловіків нахилився і, натиснувши кнопку виклику, проказав:

— Кейтаро, це Ральф. Ми повернулися.

Прозорі панелі роз’їхались, впустивши їх усередину.

Тимур відразу відчув, що потрапив у житлове приміщення. Це відчувалось не так по температурі (взимку в Атакамі не надто спекотно), як по вологості. Астенічне пустельне повітря, від якого пекло в носі й нестерпно сушило горлянку, лишилось позаду. Атмосфера у блоці була приємною, нагадуючи квіткову оранжерею.

Перша кімната слугувала гардеробною. За нею, судячи по запаху, знаходились кухня та їдальня; ліворуч відгалужувався невеликий коридор, що впирався у П-подібні сходи, які вели на другий поверх. Праворуч від гардеробної виявилась ще одна кімната, без вікон, з масивними сталевими дверима, куди чоловіки поскладали дробовики, гранати та один гранатомет АТ4. І тільки Ріно лишився у всеозброєнні.

— Проведеш Тимура та Ігоря, — звелів Оскару Ральф Доернберг, — а ви займіться пораненим, — Джеффрі та Джеро обережно понесли непритомного гереро на другий поверх. Ральф повернувся до українця та росіянина: — Перед тим, як підете поселятись, будь ласка, віддайте ваші мобільні телефони.

Тимур дістав з кишені мобілку і зиркнув на екран. Внизу замість назви мережі світилося «Пошук…», а в лівому верхньому куті коло схематичного зображення антени не було жодної рисочки — покриття не було.

— Тут і так нічого не ловить, — сказав хлопець.

— Вибачте, але такі правила.

— Окей, — програміст не мав сил сперечатися і вклав телефон у простягнуту руку.

Не підводячи очей, взагалі не рухаючи головою, Ємельянов дістав з кишені старезну «Nokia» і сунув її Ральфу.

— Це все? — не вгавав чоловік. — КПК, комунікатори, смартфони? Нічого такого? — він уважно придивлявся до новоприбулих.

Професор не відреагував. Українець похитав головою (якусь мить Тимуру здавалося, що Доернберг примусить їх вивернути кишені чи й узагалі обшукає, як перед посадкою на літак, але цього не сталося). Ральф стримано всміхнувся, буркнув:

— Чудово, — і зник на сходах. Ноутбуки не перевіряли. Значить, wi-fi не було.

Оскар Штаєрман, уникаючи прямих поглядів, жестами покликав українця і росіянина за собою. Утрьох вони почовгали нагору.

На другому поверсі Тимур та Ігор потрапили у кімнату для відпочинку. У просторому приміщенні, встеленому зеленими килимами, знаходився більярдний стіл; за ним стояв стенд із настільним футболом і тулилися докупи три шкіряні дивани. Під стелею висів проектор, напроти якого стриміла стійка зі здоровенним полотном. Дивани, проектор та полотнище утворювали кінозал. Дальню стіну підпирала широка книжкова