Читати книгу - "Зворотний бік світла"

Йшов час, і всі в племені розуміли, хто стане наступною Цар-Матір’ю. Вітра пишалася донькою, чекаючи моменту, коли та нарешті подарує їй онуку, а згодом і перебере у свої дужі руки царювання. Та Верха не поспішала — свобідний вітер свистів у скронях, вільний дух борні тік жилами. Дівчина була вродливою, вона була й ненаситною та жорстокою, граючись стинала ворогам голови, не зважаючи ані на благання, ані на волання та плачі.

Коли наступного разу Птаха повернулася у світ сарматів — Верха була при надії. Якось назбиралося надто багато різних проблем та завдань, що не мала нагоди зануритися в сарматський світ. У снах час біжить по-різному — то слимаковим ходом, то зі швидкістю світла. Вже не застала Птаха обранця Верхи, батька майбутньої дитини, у таборі. Той, очевидно, або був відпущений, або страчений.

Верха поводила себе дивно. Птаха жодного разу не зустріла вагітну жінку ані в товаристві приятельок, хоча донедавна та дуже любила галасливі компанії, ані в одній кибитці з такими ж вагітними, як сама, яким зазвичай є про що поговорити. Дівчина майже всі вільні дні проводила на березі моря.

Одного разу Птаха вирішила простежити за Верхою. Не могла вагітна жінка постійно стояти на березі моря та витріщатися в небо. А вона стояла і витріщалася, правда не в небо. Жінка довго й незворушно дивилася, як високі дужі хвилі розбиваються на друзки об міцні стіни скель. Це тривало доволі довго, Птасі навіть встигло набриднути.

Коли осіннє лагідне сонце минуло обідню пору, Верха наче ожила. Заворушилася та почала озиратися й уважно роздивлятися довкола, наче хотіла пересвідчитися, що ніхто за нею не стежить. Птаху вона не могла бачити, а більше нікого поруч наче й не було. Тоді жінка, притримуючи двома руками великого живота, рушила вздовж берега, впритул до скель, так, щоб менше забризкатися. Птаха тільки на мить відволіклася, кліпнувши очима, і… Верха просто щезла, наче крізь землю провалилася. Стояла якусь мить, ошелешено витріщаючись на скелі.

Раптом запримітила біля скель ще одну жіночу постать. То була Цар-Мати. Очевидно, Верха недарма остерігалася того, що за нею можуть стежити. Тут уже Птаха пильнувала добре, тому встигла розгледіти, як Вітра зайшла в ледь помітний у скелі лаз. Поспішила за нею.

Птаха здивовано роззирнулася. Усередині скелі ховалася печера, правда без даху. Склепіння стін відчайдушно простягали одні до одних руки, та все намарно. Світло впевнено та шпарко вливалося через отвір угорі, ніжно пестячи білосніжні стіни печери. Та Птаху вразило інше — на білосніжних стінах печери ніжно «розквітали» мальви: червоні, рожеві, жовті, бузкові, малинові, сині і навіть чорні. Квіти цвіли пишно. Верха в руках тримала шматок чогось червоного, схожого на крейду і водила ним по стіні. Біля її ніг валялася ціла купа різних за розміром кольорових цурпалків. Цар-Мати, очевидно, не вперше бачила ці малюнки, бо дивилася жалісливо на доньку, а не на картини на стінах.

— Доню, донечко моя! Навіщо так себе картати? Печера Білого Гайворона недовго зберігатиме малюнки — дощі їх змиють.

Птаха серцем слухала слова матері. Мало що розуміла, бо таки давно не прилітала в той край і, схоже, дещо пропустила.

Верха повернула голову на голос матері:

— Мамо, ти знову за мною слідкуєш? — Голос звучав надсилу, без крихти обурення. — Він не прийде, матусенько, не прийде більше ніколи. Квіти — єдине, що залишилося від нього, квіти з його краю. Я знаю — вода їх забере, та мені легше стає, коли я їх бачу хоча б на стінах. Він так любив ці квіти, мамо. А знаєш, я ж його не проганяла. Навпаки, казала, що піду з ним світ за очі, хоч за край землі, навіть зраджу вас. А він у відповідь посміхався, говорив пестливі слова і… Я — зрадниця, мамо, чуєш? А яка зі зрадниці Цар-Мати? Коханий, мій коханий! У той останній день, коли йшов назавжди, він гладив мене по голівці, як маленьку дитинку, цілував-цілував-цілував, зачекав, доки я засну, і пішов, щоб не повернутися. Вже майже вісім місяців минуло. Чому тоді так нестерпно болить, мамо? Чому забути несила?

Дві жінки стояли, пригортаючись одна до одної, посеред печери і плакали. Бо могли собі це дозволити, одна — грізна повелителька поляницького племені, інша — майбутнє того племені. Птаха знала — переживуть це, бо вони — сарматки. Але щось на перший погляд незначне, якась дисгармонія у видіннях не давала спокою. Не розуміла ще чому. Але вона повернеться в цю печеру згодом і вже наодинці з собою спробує зрозуміти — що не так.

Птаха декілька ночей поспіль прилітала сюди. Стояла у Печері Білого Гайворона й дивилася на квіти. Вони нагадували їй квіти з Яроворота. Та чи мало на світі мальв? Багато, дуже багато, але таких особливих, як у її саду, немає ніде. Шкода, що ті, стінні, неможливо взяти в руки та добре розгледіти. Вона б тоді відразу зрозуміла — її то мальви чи ні. Чому вона так вчепилася в ті малюнки, чим вони її так збентежили? Адже чорні мальви у її садочку ніколи не росли. І в Яровороті їх також немає. Можливо деінде, але не у них. А тут, на стінах, вони так бентежно та сумно квітнуть, як, напевне, можуть квітнути тільки чорні мальви. «Печера Білого Гайворона перетворилася на Печеру Квітучих Мальв, — прошепотіла сама до себе. — І яка чудернацька назва для печери — Білого Гайворона. Придумали ж таке!» Несподівано спокійний плин думок порушили слова:

— Агов, ти хто така і що тут робиш?

Аж здригнулася від несподіванки. Здивовано озирнулася. За спиною стояла Вітра. Цар-Мати суворо дивилася на неї. Треба ж було так замислитися, щоб не почути наближення живої істоти. Вітра непривітно оглядала її тендітну постать. Права рука Цар-Матері потягнулася до меча. Птаха не злякалася, бо знала — в будь-який момент може дременути з сарматського світу, перенестися додому чи куди-будь. Дивувало геть інше — Цар-Мати могла її бачити. Враз грізний тон голосу Цар-Матері змінився на миролюбний:

— О, Велика Матір, та ти ж Дух. — Безстрашна Вітра стояла приголомшена власним здогадом, рука, яка щойно тягнулася до меча, застигла у повітрі. — Але чий, жінко, і чому я тебе раніше тут не стрічала? Та цікавіше геть інше. Чому це я, звичайна людина, можу бачити духів? Я ж не Жриця…

Птаха не стала пояснювати жінці, хто вона насправді, все одно не зрозуміє, тому кивнула в знак згоди. Дух то