Читати книгу - "Юрiй Луценко. Польовий командир"

яким боролися колись червоні загони в радянських вестернах.

Це лише підтверджує правильність моїх припущень: термінологія родом із Кавказу та Середньої Азії. Одначе для визначення статусу тих, хто керував «помаранчевими» загонами, визначення «командир загону визвольних сил» навіть дуже підходить. Просто в умовах нашої мирної революції це поняття набуває зовсім іншого, виключно позитивного значення.

Юрій Луценко (з диктофона):

– Польовим командиром мене вперше назвали ще під час «України без Кучми». Ті, хто займався демонстраціями, називалися «польовики». Ну і, відповідно, польовий командир. Мені приємно, що справу, якою я займаюся, визначили саме так. Бо начальником штабу легко бути, а от польовим командиром важко, бо це – певний ризик. Не хочу вважати себе героєм, бо завжди казав: «Під час УБК легко бути польовим командиром у Києві, бо на нього націлені відеокамери. Важко бути активістом у глибинці: можуть і побити, і з роботи вигнати, і родину з хати викинути. У зв’язку з цим у пам’ять врізався такий момент. Початок революції, перші дні, народ рушив на Верховну Раду. Колони йшли великим колом, треба було оточити ВР з усіх боків. Я очолив найбільшу колону, яка рухалася по вулиці Лесі Українки, в бік ЦВК, по широкій магістралі. Тоді я жив на цій вулиці і проходив повз свій будинок. З вікна нашої квартири мені махала рукою дружина, біля неї примостився мій менший син, п’ятирічний хлопчик із помаранчевою стрічкою. А я дивися на них і не знав, справді не знав, чи вернуся додому. Спочатку було важко вгамовувати радикалів, проте дуже швидко зрозумів: народ треба лише координувати. Бо, попри заклики деяких екстремістськи налаштованих вождів, люди ніколи не переступали тієї грані, за якою могла бути біда. Навіть під час закликів до штурму адміністрації, де автоматники могли застосувати зброю на законних підставах. Звучали заклики застосувати фізичну силу щодо окремих посадових осіб. Але люди при всій своїй активності все ж таки зупинялися на межі, яка переходила незаконну площину. Це чисто українська річ. Тому як польовий командир я завжди казав: «Наша сила не в тому, що захопимо адміністрацію і Верховну Раду. Бо це нам як два пальці об асфальт. Наша сила в тому, що ми примусимо їх здатися, не застосовуючи силу». Люди прийняли цю настанову, і коли я щодня обходив пости, то бачив – це вселяло впевненість, радість і надію».

Справді, люди на Майдані та на підступах до нього не потребували якоїсь спеціальної організації та центрального керівного революційного органу. Так само ніхто їх не стримував і не залякував: у центрі не було жодного міліціонера. За дні «помаранчевої» революції не зафіксували жодного серйозного злочину. Було помітно, що люди були надзвичайно дисциплінованими і самоорганізованими.

Чого не скажеш про політичних вождів – ці виявилися не готовими ані до появи такої кількості народу, ані до необхідності звертатися до майже мільйона вдячних слухачів, ані взагалі до такої тривалої революції. Поведінка політиків давала зрозуміти: частина з них сподівалася, що влада перелякається і сама складе повноваження, тобто, буде «видавлена», як обіцяв у своїй промові на початку революції Віктор Ющенко, або революційно настроєний натовп просто допоможе їм за кілька днів узяти владу силою. Однак українці, за натурою своєю терплячі, готові були жертвувати власним здоров`ям, власним часом, відкласти на потім вирішення сімейних проблем, аби добитися бажаного результату.

Хоча ідея форсувати події та перейти до силового шляху захоплення влади витала в повітрі вже з перших днів – після закликів Юлії Тимошенко. Підтримки цієї ідеї чекали і від Луценка, який після «України без Кучми» мав імідж ультрарадикала. Ситуація була сприятливою і провокувала навіть найбільш терплячих: ось він, кінець епохи Кучми, тільки руку простягни і підштовхни. Якби так сталося, виправдати такі дії можна було простою фразою: «Терпець урвався». Але Луценко, на противагу Тимошенко, закликав товаришів стримувати емоції, не давати їм волю.

Тому, як згадують потім «польові командири», рішення про блокаду державних установ було суцільною імпровізацією і стало реальною альтернативою штурму. Люди не стояли на місці, постійно кудись рухались і при цьому відчували свою необхідність та причетність до чогось великого, історичного, неповторного. Негативне налаштування до «злочинної влади» досить швидко змінила атмосфера загального всенародного свята.

А підкреслювали позитив квіти. Ті самі, які невідомо хто приніс, і, «озброївшись» якими, люди рушили блокувати вулицю Банкову. Тарас Стецьків пригадує, що в цей день Ющенко приніс присягу на Острозькій Біблії в якості Президента України і отримав квіти в подарунок. З ними ж він прийшов на Майдан. Далі ці квіти перейшли до молодих дівчат і розійшлися по руках, опинилися в перших рядах революціонерів та були подаровані бійцям спецназу, що зустріли колони блокувальників на підступах до Адміністрації Президента. Тоді стало зрозумілим: українська революція буде мирною. Навіть радикально налаштована Юлія Тимошенко примудрилася встромити гвоздику в круглий отвір на щиті омонівця перед об’єктивом фотоапарата. Потім це фото розтиражують на плакатах і календарях, воно стане однією із найбільш знакових ілюстрацій «помаранчевої» серії.

Хоча штурму приміщення на Банковій вдалося не допустити, одна силова акція під час Майдану все ж таки відбулася.

30 листопада у Верховній Раді вперше мало не за рік з’явився віце-прем’єр, він же керівник тіньового штабу Януковича та його «касир» у парламенті Андрій Клюєв. Після чого постанова про висловлення уряду Януковича вотуму недовіри та вимогу відправити у відставку Генпрокурора Геннадія Васильєва не добирає потрібної кількості голосів. Голосувати відмовляються комуністи – вони вже не вважають себе опозицією. Натомість ВР ухвалює проект постанови, який передбачає скасування попереднього рішення парламенту про визнання виборів такими, що не відповідали демократичним стандартам. Так само пропонується скасувати пункт про недовіру ЦВК.

Реакція була миттєвою. Депутати «Нашої України» блокують трибуну, спікер Володимир Литвин оголошує перерву в засіданні. Обурені пікетувальники проривають огорожу навколо Верховної Ради, кілька з них вриваються до приміщення парламенту. До того вже була одна спроба захоплення. Сприймалася вона як стихійна, і саме такою була. Але другий штурм був явно спланованою акцією. Сесію треба було зірвати і закрити, аби ніхто не голосував.

Юрій Луценко (з диктофона):

– Я в цей час був у парламенті і кинувся відразу до виходу, почав відштовхувати і депутатів, і революціонерів. Штурм останнього легітимного органу влади перекреслював можливість цивілізованого виходу з революції. Ми б уже не змогли впливати на ситуацію в судовому порядку, не домоглися б нічого через суд, по закону. До тих, хто намагався зупинити атакуючих з вулиці, згодом долучився навіть Ющенко. Відчинили вікна, і він знаками закликав усіх