Читати книгу - "Том 10"

Занд, тут уже видно правдивий натуралізм. Взагалі писана ся повість якось немов двома стилями разом: дуже романтичним і чисто натуралістичним. П[ані] Кобилянська — гшсателька нової школи, неоромантичної, але її неоромантичний стиль не дійшов ще до такої гармонії ідеалу з життєвою правдою, як то єсть у деяких новітніх французьких письмовців. Часом у неї тенденція надто виступає червоною ниткою і разить очі, мов дисгармонія барв. До того ж самі грунтові ідеї сії повісті далеко не нові і навіть подекуди, сказав би, досить наївні, хоч і правдиві, і щирі. Як на мене, то краса ції повісті не так в її ідеях, як в глибокій, тонкій, логічній психології героїні Наталки. Читаючи історію думки Наталчиної, я немов бачила перед собою історію цілого нещасливого нашого інтелігентного жіноцтва. Справді артистично змальована вдача тітки Наталчиної, сеї жінки-господині «старого закону»; ся постать узята цілком з життя і робить враження портрета. Не скажу сього про вдачу героя Орядина: він мені здається якимсь невикінченим, а в поступуванні його бачу не раз дуже небагато логіки й здорової думки, взагалі зараз видно, що він виставлений в романі тільки для Наталки, а не для нього самого. Тепер же щодо «технічного виконання» сього роману, то мені здається, що він трохи розтягнений, єсть багато схожих між собою уступів, зайвих діалогів, де-не-де туманні, малозрозумілі і довгі речення; в діалогах мова чиста і гарна, але де говориться від автора, там часто пробивається вплив Німеччини, ну, та се річ пуста і легко поправна. Тим часом на сьому скінчу, бо і так вже чимало наговорила, що і сама не сподівалась. От тільки ще: мені здається: що «Лор[елея]>> для «Народу» непридатна: дуже довга та й по ідеях для Вас мало поступова, а то таки ще, коли вже сказати цілу правду, ми хочемо її собі загорнути для «Другого вінка», він же таки буде видаватися, і то не в довгому часі, як тільки збереться матеріал. Отже, ся повість, гадаю, відповідніше для «Другого вінка», ніж для «Народу».

От маю Вас просити, чи не були би-сьте ласкаві занести чи то відослати Гладиловичеві осю картку віршів, що тута прикладаю, бо, посилаючи переклади до друку, ми якось не завважили, що лишилась одна картка, тепер же не хочеться заходжуватися з новим листом задля сії карточки. Буду Вам дуже вдячна, коли зробите мені сюю справу.

Ось дивіться, як я загналася з своїм писанням, а що ж би то було допіру, якби я почала писати «достотну рецензію!»... Але вже, врешті, скінчила. Тепер до побачення! Відклоняюся пані й панові Франкам.

J1. Косач

43. ДО М. П. ДРАГОМАНОВА

17 березня 1891 р. Відень 17/111 1891, Відень

Любий дядьку!

Завтра маємо виїздити звідси, отже, я доконче хочу написати до Вас, поки ще сиджу тута. Мама, либонь, вже писала Вам, як і що зо мною єсть і .має бути, то мені небагато що про се й писати. Зробили мені апарат, ходжу в ньому вже два тижні, і добре мені з ним; разів три при-ходилось дещо поправляти, а вже тепер все гаразд припасовано, і нема чого мені тут довше сидіти. Ходити в апараті мені добре для того, що не болить нога і не треба милиці при собі волочити, але трохи погано тим, що все-таки апарат тяжкий (бо в ньому сталі чимало), через те я втомлююсь і завжди мені гаряче при ходьбі. Врешті, се ще не така біда, бо все-таки я тепера можу далеко більше ходити, ніж перед двома тижнями, а головно, що нога не болить. Маю надію, що таки подоріж до Відня не надаремне була зроблена і таки щось буде з того всього. Надто маю надію на море, бо, пам’ятаю, одного літа якось мене пустили до теплих купелів на холодний лиман, а потім на море, то, власне, того літа мені було найліпше з ногою, і хто зна, якби не масаж, то, може б, вона і зовсім вигоїлась. Врешті, «що було, те бачили, а що буде, то побачимЬ!». Сидячи тут, поки робиться моє діло, розглядаюсь я собі на тую Європу та європейців; певне, що не все можна отак, сидячи збоку, побачити, але все ж хоч дещо. Перше враження було таке, ніби я приїхала в якийсь інший світ — кращий світ, вільніший.

Мені тепер ще тяжче буде у своєму краї, ніж досі було. Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно. Отже, я прокинулась, і тяжко мені, і жаль, і болить...

Потім трохи затемнилось те ясне враження, але з самого початку сей контраст межи нашим а тутешнім життям сливе осліпив мене. Багато значить, певне, і те, що в’їхала я у самісінькі вибори, себто в таку пору, коли навіть в Галичині все ожило і заворушилось. Ті різні передвиборчі збори, наради, промови, товариства — все то було для мене таке незвичайне, таке нове, що спершу я навіть мало помічала ту силу підкупу, донощицтва, брехні та мошенства, що теж вилізло наверх перед виборами.

Та мені незвичайним був самий факт, що ось-то люди можуть собі зійтись, де хочуть, говорити, як хочуть, змагатися про справи своєї країни, думати, як мають самі собі помагати; запевне, все оце дуже натуральне, але його у нас ніде не побачиш, навіть у такій формі, як би в Галичині.

Тільки приїхавши та зобачивши, як тут люди живуть, я зрозуміла ліпше галицькі справи та відносини. Те, що у нас на Україні здавалось мені потрібним, добрим, конечним, те саме, примірявши до тутешнього життя, здалось мені таким нужденним, дурним, непотрібним або й шкідливим. Ота знакомита «угода» наробила чимало шуму у нас на Україні, бо то собі люди наші думали: от буде благодать! І дві руські гімназії, і урядова кореспонденція (ба навіть урядова газета!) по-нашому, і оборона уряду проти поляків, та що! Навіть самі поляки вже будуть за нами, то тепер нам уже й «сам чорт не брат!». Воно правда, що для України то й «написи на поштових скриньках» були б великим поступом, але тут то хіба тільки плакати можна над таким поступом. Та мені тепер такою нещасною, легкодухою та дурною видається ота «угода», що мені аж сором за галичан, як вони могли намислитись на таку дурницю. Збили тільки не в пору колотнечу, внесли лишню сварку, розбрат, і зопсували виборчу справу, та й собі нічого не придбали. Що ж до народовців, то мені