Читати книгу - "Історія України-Руси. До року 1340"

вояки позлазили з коней, щоб узяти на себе зброю, було таке знаменнє над полком: „налетїло богато орлів і богато круків, як велика хмара — птицї грали, орли клекотїли і плавали на крилах своїх і кидали ся в повітрі, як нїколи иньшим разом не трапляєть ся, і се знамення було на добре,” і т. д.

Наперед Данилового війська ішли Половцї і вони застали були стада Ростиславового війська без охорони, але не відважили ся узяти їх без княжого слова. За ними ішли з військом Данило і Василько. Малий Лев також був у війську: „дътску сущу” (тому що він був ще дитина), поручив його Данило Василькови, храброму боярину, аби його стеріг під час битви. Ростислав, побачивши військо Данила, поставив перед ворітьми своє піше військо, аби не позволити залозї Ярослава вийти з міста й знищити його машин (праковъ), сам же з рештою війська — Русинами, Уграми й Ляхами пішов на Данила. Дворський Данилів Андрій, аби не допустити Ростиславового війська до Данилового полку, поспішив ся наперед і ударив на Ростиславів полк: „зломили ся списи, і був гук як від грома; з обох сторін богато упало з коней і вмерло, а иньші були ранені від кріпости копійного удару”. Данило поспішав післати в поміч дворському двадцять вибраних мужів, і він устояв ся. Ляхи тим часом ішли сильно на Васильків полк, співаючи „керьлЂшь” (кіріе елеісон), — сильно ревіли голоси в полку їх. Філя, звістний уже нам угорський воєвода, стояв в заднїм полку з хоругвою і казав: „Русь скорі на битву, але треба лише стерпіти їх натиск, бо вони не витрівалі на довгу битву” 38). „Але Бог не послухав похвалки його”, додає лїтописець, що ще при давнїх похвалках Філї припімнув, що „Бог не потерпів йому того, і иньшим разом убив Данило Романович колись то прегордого Філю” 39). Ся хвиля наспіла в Ярославській битві.

Данило ударив на полк Філї і сам замішав ся в горячу битву — його ухопили вже вороги, але він вимкнув з їх рук і виїхавши з бійки, ударив на якогось Угрина, що спішив ся на поміч Філї — збив його списом з коня і ударив його списом так сильно, що той зломив ся, і Угрин згинув на місцї. А Лев, хоч малий, зломив о самого Філю свій спис. Данило тим часом ударив знову на полк Філї, розбив його і його корогву роздер. Побачивши се, Ростислав кинув ся тїкати, і Угри побігли. Данило погнав ся за ними через глубокий яр, і Русь била їх. Він був тільки неспокійний за Васильків полк, на котрого ударили Ляхи. Ляхи „лаяли ся, кажучи: поженемо великі бороди!” Василько ж сказав на те: „даремне ваше слово! Бог наш помощник!” Він погнав коня на них, і Ляхи не витримавши побігли від лиця його. Данило в своїй нагінцї побачив, що корогва Василькова жене Ляхів і дуже утїшив ся. Він став на могилї против міста і Василько приїхав до нього. Данило хотїв гнати ся за ворогами, але Василько стримав його. Богато побито Угрів і Ляхів, богато взято в неволю. Андрій дворський зловив гордого Філю і привів до Данила, і убив його Данило. Жирослав привів Володислава, злого мятежника землї, і його теж „убито” того ж дня, і богато Угрів побито „за гнЂвъ”. Подібне роз'яреннє було теж і по другій сторонї; одна угорська грамота згадує, що коли під час битви Угри зловили й привели перед Ростислава якогось галицького боярина, Ростислав казав на місцї відрубати йому голову 40).

„Данило і Василько і Лев не поїхали до міста, а стали на місцї битви, серед трупів, на знак своєї побіди для війська; ще о полуночи приганяли й приїздили вояки, ведучи з собою ріжну здобичу, і цїлу ніч не переставав крик — однї однїх шукали”. Спалено укріпленнє, що поставив під містом Ростислав, і Данило пішов до Холма з численними невільниками. Ростислав утїк до Польщі, де була його жінка, й звідти на Угорщину. „Мышляше во умЂ своємь взяти Галичь и обладати имъ, Богъ же за высокомыслиє єго не створи того, єже тъ мысляше”, моралїстично кінчить лїтописець своє оповіданнє про сю славну в історію Галичини битву 41).

Примітки

1) Так називає потім Галичину Данило — Іпат. c. 535.

2) Іпат. c. 501-2, про Чорторийськ див. т. II c. 301.

3) Іпат. c. 501.

4) В останнє згадуєть ся Мстислав в битві на Калцї, а війна за його спадщину вела ся десь коло р. 1227.

5) Мабуть тим поясняєть ся й досить неясна стилїзація Галицької лїтописи, де говорить ся про сей тестамент: виходить нїби так, що Мстислав віддав свої волости Данилови від разу тестаментом, хоч се неправдоподібно зовсїм, і виразно сього лїтописець сказати не відважив ся (Іпат. c. 497, 501). По тестаменту спадкоємцем був Іван, а Данило, як куратор, взяв його волости по його смерти.

6) Іпат. c. 501-2.

7) Про сї відносини і дальшу ситуацію на Українї див. т. II c. 243 і далї.

8) Іпат. c. 502-3, пор. Длуґош II c. 207-8. Оповіданнє Галицької лїтописи дуже неясне наслїдком того, що автор хоче тримати ся тут хронольоґічного порядку й кілька разів перериває оповіданнє; до того подекуди воно мабуть перебите пізнїйшими вставками і дописками укладчика. Очевидно, оповіданнє про посередництво м. Кирила і союз князїв на Данила стоїть в безпосереднїм звязку з поданим вище оповіданнєм про війну за Чорторийськ, а слова: „потомъ же Ростиславъ пиньскый не престаяше клевеща, бЂша бо дЂти его изыманы” — треба звязати з звісткою, що в Чорторийську узято в неволю котрогось з пинських князїв: се й понудило Ростислава двигнути на Данила українських князїв якимись інсинуаціями (не престаяше клевеща); слова „Михаилъ черниговъскый” мусять бути теж допискою, що перебиває в серединї фразу.

Що до Длуґошевого оповідання, то Семкович (ор. c. c. 53) зачислив його був до серії звісток, зачерпнених з затрачених руських лїтописей, але се покручене скороченнє оповідання Галицької лїтописи, де тільки імя Володимира заступлене „Мстиславом”.

9) Іпат. c. 503-5, пор. 516 — тут помагають Романовичам Ляхи, але не знати чиї (десь 1235-6 р.).

10) Іпат. c. 506.

11) Що до стилю оповідання, то крім кількох виразних біблїйних алюзій: „посла на нь (Белю) Богъ архангела Михаила — створити хляби небесныя...”, „Богъ попусти