Читати книгу - "Селище на озері"

побігли навздогін за ношами, що повільно рухалися лісовою стежкою.

Брати вже наздоганяли процесію, коли раптом морозне повітря розітнув жіночий зойк. Назустріч бігла жінка з піднятими догори руками. За нею поспішали ще кілька жінок і чоловіків. Жінки голосили.

— Уомі! Уомі! — кричали вони.

— Мати! — вигукнув Текту і кинувся до неї, обганяючи людей з ношами.

Уомі побіг слідом.

Це справді була Гунда. Їй стало несила чекати страшної звістки, і вона вирішила іти в ліс слідами мисливців. Разом з нею пішли Ная і ще кілька жінок, а за Наєю невідступно, як завжди, бігла біла лайка. Приєдналися до них і троє хлопчаків, що захопили з дому луки й мисливські лижви. Коли Гунда проходила повз хижу Піжму, до неї підійшли Кунья і Гарру й також вирішили йти разом з нею.

Голосіння одразу стихло, коли жінки помітили обох братів, що бігли їм назустріч.

— Живий! Живий! — закричали всі, і Гунда, радісна, хоча ще й з мокрими від сліз щоками, кинулася в обійми Уомі.

Текту мовчки стояв поруч і ждав. Йому хотілося, щоб мати хоча б глянула на нього.

Гунда раптом випустила з обіймів Уомі й злякано озирнулася:

— А Текту? Де Текту?

— Та ось я,— тихо мовив Текту, беручи матір за руки.

— Обидва живі! Обидва живі!—схлипувала Гунда, не знаючи, на котрого з них дивитися.

Та ось надійшли інші мисливці. Ноші поклали на землю. Почались розпитування та докладні розповіді про те, як усе сталося. Урхату лежав, як мертвий, з заплющеними очима. Він ще дихав, але був непритомний.

Потім натовп розділився — жінки разом з Текту й Уомі та дітьми рушили в Ку-Піо-Су, а чоловіки понесли Урхату до Великої Щілини.

Попереду йшли Гарру й Карась. Вони показували дорогу.

ХТО ЗАХИСТИТЬ?

Піжму тремтів.

Уомі повернувся живий і здоровий. Спільник і друг — Урхату — помирає. Їхню змову повністю викрито. Всі заклинання, все чаклунство старої Рефи, якої так боялися близькі й далекі сусіди, розвіяно вщент явним заступництвом самого Дабу. Але чи не найстрашнішим для Піжму було таємниче зникнення чарівного кинджала, що його він власноручно ховав у себе в головах.

Гарру мовчав, а Гунда обіцяла Куньї нікому не виказувати її таємницю.

Жителі Ку-Піо-Су голосно ремствували на Піжму. Змова проти Уомі і крадіжка кинджала відштовхнули від нього й тих, хто досі був на його боці.

Першого ж дня, як сини Гунди повернулися в селище, до Піжму долинули пісні старого Ходжі, складені на честь Уомі. Люди юрбою ходили за братами-близнятами і просили знову повторювати розповідь про те, як їм вдалося перемогти лютого мешканця барлога, та про підступну змову ворогів.

Піжму сидів удома, похмурий, пригнічений. Про всі події він дізнався ще напередодні: схвильована, сповнена вражень Кунья розповіла усім своїм про славну перемогу Уомі та про ганьбу Урхату.

Запитав тільки:

— А де Гарру?

— Він разом з чоловіками поніс Урхату до Щілини. Помирає Урхату.

Піжму ще дужче зіщулився, примовк. До пізньої ночі сидів він самотою. Все сімейство пішло слухати пісні Ходжі та нескінченні розповіді Текту і Наї.

Гарру повернувся додому другого дня. Він навіть не глянув на діда й одразу ж кудись подався.

Надвечір старий вийшов на вулицю. Він дійшов до околиці селища, подивився в той бік, куди нещодавно вирушив Урхату разом з Гундиними синами. Однак тут він ще гостріше відчув свою самотність. Жінки одверталися від нього. Чоловіки, забачивши здалеку, квапились одійти кудись убік. Дівчата підштовхували одна одну ліктями й шепотілися. Діди, що сиділи біля своїх домівок, низько схиляли голови, щоб не дивитися на нього, а один навіть очі заплющив та затулився рукою.

Ген-ген за хижами Піжму побачив близнюків, які разом з Карасевими синами здирали з ведмедя шкуру і заходжувалися потрошити здобич. Біля них стояв його онук Гарру.

— І він з ними! — прошепотів Піжму.

Згорбившись, почвалав він додому і більше не показувався.

Увечері діди посходилися до Ази. Вони не змовлялись — само собою так вийшло. Їм не сиділося вдома, і вони сподівалися, що на людях стане легше.

Не гаразд було в Ку-Піо-Су. Той, кого вони визнавали за старшого, втратив їхню повагу. Позбавити старшинства не можна так само, як не можна додати чи убавити собі зріст. Старшинство — це не посада. Піжму і досі лишався старшим. І саме в цьому й була біда. Ватаг, що втратив повагу, перетворювався в ніщо. Община була обезглавлена.

Діди сиділи довкола вогнища в Азиній хижі й мовчали. Коли-не-коли перемовлялися вони кількома словами, і знову залягала тиша.

Про що тут говоритимеш? Словами скрутного становища не зміниш. Треба було діяти, але як саме — ніхто не знав.

Немає голови. Хто захистить Ку-Піо-Су, коли прийде біда? Аза також мовчав. Тільки час від часу глузливо поглядав на зажурених дідів. Більшість із них зовсім недавно ще дружили з Піжму.

Проте Аза не сидів без діла. Його руки невтомно працювали. Перед ним на нарах лежало двадцять величезних пазурів убитого ведмедя. В кожному з них крем'яним шилом Аза прокрутив дірочку і просилив шматочок сухожилля. Потім узяв тоненький, але міцний ремінець, приміряв його собі на шию і поприв'язував до нього пазури. Прив’язав неабияк: найбільші — всередину, дрібніші по краях.

У самому центрі лишив вільне місце — сюди він згодом прив'яже ведмежі ікла, які треба повисмикувати з пащеки звіра.

Коли намисто було готове, Аза весело оглянув свою роботу, підвівся з лежанки, і очі його заблищали.

— Діди! — пролунав його лагідний голос.— Ось погляньте на ведмеже намисто. Уомі добув оці пазури, оці ікла. Він і є захисник Ку-Піо-Су! Уомі, син Великого Дабу!..

ВИГНАВ З ДОМУ

Другого дня, незважаючи