Читати книгу - "Ущелина синіх туманів"

class=stanza> В твоїх очах глибінь криниці. Я їх люблю й боюся їх, Як неприкаяний боїться Гріхів непрощених своїх…

Як завжди, над ними, напівдорозі до вершини, височіла осика. Супроти мовчазного неба вона здавалася вигапто-ваною на зоряному тлі.

— У нас буде син?

— Ні, у нас буде донька…

Дивачка! Відки така певність?.. Він хотів сина.

— Завтра ж оголосимо день весілля.

— Ні, ні, - в її голосі вчувалася погано прихована тривога, — не будемо поспішати.

— Але чому?

— Невже для тебе це головне? Почитай краще вірші.

І він слухняно читав:

…Та вже печаль тьмянить зіниці. Чи не судилося мені, Не розгадавши таємниці, Втонути в синій глибині?

Вони ще не раз приходили до цієї осики, довіряли їй своє щастя. Потім сталося щось незрозуміле. Тишком-нишком від нього вона розрахувалася в інституті й зникла. А він одержав листа, якщо можна назвати листом коротеньку записку.

“Любий! Одне прошу — не шукай мене. Так треба. А ще — пересади осику на вершину. Хай гляне на світ з висоти”.

Звісно, він не послухався, шукав, поки й надію не втратив. “Так треба”. Ну, чому так треба? Кому, нарешті, так треба? Йому? їй?.. Якесь божевілля. Він зчорнів, від друзів відсахнувся. Осику пересадив, за кілька кілометрів носив воду, аби не засохла. Це дерево було їх спільником, воно зв’язувало його з минулим.

4

Невдовзі після травневих свят професор Карпеко сказав:

— Ну от, юначе, і настав ваш день. Завтра комісія. Випробування локалізатора “ВВ” пройшли успішно, отже… Але я не бачу радості. Невже ви невдоволені?..

Борис потер двома пальцями сизе підборіддя, запалі очі дивилися втомлено.

— Ні, професоре, я радий, я дуже радий. Та все ж це не те, чого ждуть від нас люди. Тут ми трохи схожі на криміналістів. Знешкоджуємо злочинця, коли він встиг уже стільки лиха накоїти…

— Тож нехай живуть миші?!

— Так, хай живуть миші, - Борис зітхнув. — Та поки що вони вмирають. Як одна. Наче змовилися будь-що не видати таємницю.

Саме цієї хвилини Борисові й принесли телеграму. Крейдяна блідість повільно наповзала на його обличчя, поки він читав, наповзала якось дивовижно зримо — від підборіддя до вилиць.

— Вона вмирає… Як же це так? Не може бути… Ви чуєте, професоре, вона вмирає…

За відчиненим вікном гуло весняне місто. Хтось молодий і дужий на повні легені, крізь сміх, гукав услід іншому, з ким, мабуть, щойно розлучився:

— Не забудь квіти! Квіти, кажу, не забудь!..

5

Минула хвилина, а може й п’ять. Час інколи виявляє тактовність, залишаючи людей наодинці. Вони мовчали, бо надто багато хотілося сказати їм одне одному.

У цій кімнаті все було сліпучо біле: стіни, ліжко, підвіконня. Навіть підлога. Борис знав, що ця білизна має заспокійливо впливати на психіку людини, одначе його вона дратувала: в бездоганній чистоті йому вчувалася приреченість.

Валя лежала розслаблено — лебедино білі руки зверх ковдри до підборіддя, в очах… Тільки художники уміють вловити пензлем очі молодої матері, є в них щось таке, чого не передати словами.

— Як бачиш, я всього-навсього слаба жінка.

Це були перші її слова, але сказані вони були так, ніби продовжували раніше розпочату розмову.

— Я не хотіла писати тобі, і все ж написала… Я знаю, що ти скажеш, та спершу вислухай мене. І не дивись так докірливо. Зараз тобі покажуть доньку… нашу доньку…

— Люба…

Борис припав до її руки, прозоро-білої, з голубими жилками. На мить йому здалося, що він бачить, як пульсує цими жилами кров.

— Ти пам’ятаєш нашу розмову біля осики?..

— О! Я пересадив її, вона вже на вершині.

— На вершині. Це добре, це дуже добре, — тихо сказала Валя.

— Тоді я розповіла тобі казку. Ти розгнівався… А то була не казка. Я знала… Але я так любила. І в глибині душі у мене жевріла надія… Те прокляття й справді лежить на нашому роду. Так моя мати вмерла, так вмерла моя бабуся. У нас всі жінки народжували дочок і всі вмирали. Від скірра…

Все попливло перед очима Бориса, затанцювало, сплітаючись в оранжеві химери, підлога нахилилася, і він схопився за холодні бильця ліжка. Про тяжкий стан Валентини він знав з телеграми, надісланої лікарем, та гадав, що спричинили це невдалі пологи, а небезпеку лікар перебільшив. І ось тепер…

— Це неправда! Я не вірю!.. — хрипко закричав Борис. — Це казка! Казка і більш нічого. Ти вбила її собі в голову і тепер хочеш переконати мене… Навіщо? Навіщо тобі це треба?

Валя мовчала. Прихилилася щокою до подушки, очима до вікна. В очах була мука, сама мука, глибока і непроглядно-чорна.

— Кепську послугу робите ви дружині. Позичили б витримки у неї.

В дверях стояв розгніваний лікар.

Борис покірно дозволив вивести себе в ординаторську. Сідаючи на стілець, зачепив щось ліктем. Дзвін розбитого скла змусив його оговтатися.

— Лікарю, — глухо сказав він, — це я вбив її, розумієте, я…

— Не верзіть дурниць. Ви знаєте, що таке скірр молочної залози?

— Знаю, лікарю, аж надто добре знаю. Я онколог.

Борис підхопився, картаючи себе за те, що в горі досі не згадав про локалізатор Він уже мчав на аеродром, сідав у літак. Як