Читати книгу - "Брама"

знаю, як у них ідуть справи, але, я впевнений, що вже кожен з них заробив по кілька десятків або навіть сотень мільйонів. Саме тому й не варто літати з виїзними пілотами: не найкращий спосіб досягти успіху, а якщо щось знайдеш, то треба з усіма ділитися.

Ми аналізували список майбутніх рейсів і довго обговорювали їх із позиції нашого невеликого п’ятиденного досвіду. Часто ми зверталися до Гелли-Клари Мойнлін за порадою: все-таки вона вже двічі літала. Клара, стиснувши губи, вивчала список рейсів та імен.

— Террі Якамора — гідний хлопець, — сказала вона. — Я не знаю, хто такий Пардук, але можна спробувати. Настійно не раджу летіти з Делореаном. Вони обіцяють премію в мільйон доларів, але не вказали, що у них паскудна панель управління. Експерти Корпорації встановили туди комп’ютер, який ігнорує селектор пунктів призначення гічі. Тому я не ризикнула б. Ну і, звичайно, в жодному разі не подорожуйте на одноміс­ному кораблі.

Лоїс Форенд запитала:

— Якби ти була на нашому місці, що б ти обрала?

Клара замислено насупилася, чухаючи свою темну ліву брову кінчиками пальців.

— Можливо, з Террі. Чи з кимось із їхньої команди. Проте найближчим часом я не хочу літати.

Я волів запитати чому, але вона відвернулася від екрана і сказала:

— Так, ватаго, повернімося до занять. Запам’ятайте: вгору — для малої нужди, вниз, закрити і порахувати до 10 — для великої потреби.

Я пригостив Мєчнікова випивкою на честь того, що я пройшов курс управління кораблем. То була не перша спроба: спочатку я вирішив пригостити випивкою Шері й полежати з нею. Але її десь не було. Тому я набрав номер Дена на п’єзофоні.

Його здивувала моя пропозиція.

— Дякую, — відповів він і додав: — Зробімо таким-от чином: допоможи мені віднести деякі речі, і я куплю тобі щось випити.

Я спустився на поверх нижче до його кімнати; його кімната виявилася не кращою за мою. В ній нічого не було, окрім двох повних речових мішків.

— Тепер ти став проспектором, — пробурчав Мєчніков.

— Ще не зовсім. Маю ще кілька курсів.

— Ну однаково, ми сьогодні бачимося востаннє. Завтра я вирушаю в політ із Террі Якаморою.

Я був здивований.

— Ти ж повернувся десять днів тому!

— Тиняючись тут, грошей не заробиш. Я лише чекав на годящий екіпаж. Не хочеш погуляти на моїй прощальній вечірці у Террі о двадцятій?

— Чудово! — погодився я. — Можна, Шері теж прийде?

— Так, звичайно. Я гадаю, вона й сама прийде. Я тебе там пригощу, якщо не заперечуєш. А тепер допоможи мені завантажити речі.

Ден зібрав разючу колекцію товарів. Я дивувався, як він примудрився запхнути їх у таку саму малюсіньку кімнатку, як і моя: три крамні сумки, напхані напхом, голодиски та пристрій для їх зчитування, книжкові стрічки й кілька справжніх книг. Я взяв сумки. На землі вони важили би більше, ніж я міг би підняти — кілограмів 50—60, але у Брамі, звичайно, це не становило такої проблеми; складно було тягнути їх коридорами і маневрувати ними під час спуску. У мене були найтяжчі речі, а в Дена — найбільші проблеми, оскільки він ніс речі, які мали незручну форму і, до того ж, були крихкі. Ця вся тяганина тривала близько години. Ми дістались якоїсь частини астероїда, в якій я доти не бував. Там стара жінка з Пакистану порахувала багаж, простягнула Денові чек і поволокла речі коридором, густо обвитим плющем.

— Ффух, — пробурмотів Ден. — Ну, дякую.

— Будь ласка. — Ми пішли в бік спускової шахти, розмовляючи. На мою думку, Ден відчув мою допомогу й те, що необхідно навчитися спілкуватися з людьми. Напевно, тому він сказав:

— Як пройшло навчання?

— Ти маєш на увазі курс, який я закінчив, але так і не навчився керувати тими бісовими кораблями?

— Звичайно, — роздратовано відповів Ден. — Цей курс не призначено для цього. Він просто дає загальне уявлення. В тебе ж є набір плівок?

— Так, звичайно.

Я отримав шість касет. Кожному з нас дали такий набір після тижневого курсу. Там були записані усі лекції, а також купа інформації про пристрої на панелях управління кораблів, які Корпорація може встановити (а може й не встановлювати).

— Переглянь їх, — порадив Ден. — Якщо тобі не бракує здорового глузду, то ти візьмеш їх у політ. Там матимеш силу-силенну вільного часу їх переглянути. Більшість кораблів оснащено автопілотом.

— Було б непогано, — відповів я, сумніваючись. — Щасти.

Ден помахав рукою і схопив шахтовий трос, не обертаючись. Зрозуміло, я прийняв його пропозицію щодо частування на вечірці, тим паче, що для нього це безкоштовно.

Мені знову спало на думку пошукати Шері, але я вирішив інакше. Я був у невідомій частині Брами. Звичайно ж, карта залишилася в кімнаті. Я тинявся уздовж «зіркових» точок, розкиданих більш-менш спонтанно і використовуваних на позначення тунелів, які тхнули пліснявою та пилюкою. Вони не були густозаселеними. Тут переважно проживали мешканці Східної Європи. Мова написів на стінах та вивісок, причеплених до плюща, що ріс повсюди, була мені невідома. Це був кириличний алфавіт, а також якась дивна писемність. Я підійшов до шахти, замислився на хвильку, а потім узявся за підйомний трос. Щоб не заблукати всередині Брами, треба підніматися до валу на самісіньку гору.

Та цього разу, діставшись до Центрального парку, я, несподівано для себе, відпустив трос, воліючи трішки посидіти під деревом.

Насправді Центральний парк — це не парк, а великий тунель, розташований недалеко від центру обертання астероїда, і його повністю віддали під зелені насадження. Тут були помаранчеві дерева (зрозуміло, звідки сік) і виноградні лози; також там росли папороті та мох, але з незрозумілих причин не було трави. Можливо, через