Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга перша"

відчув чужий запах і побачив радість у чоловічих очах, що ненавиділи його.

— Люба моя, — сказав Вовк і взяв за підборіддя жінку праворуч. — Яке вино ти будеш?

— Байдуже, — шепотіла жінка. — 3 твоїх рук.

— Повернися до чоловіка. — сказав Вовк.

І посміхнувшись, він побачив у її сльозах відображення чотирьох довгих плащів та насунутих на очі капелюхів.

— Повернися до чоловіка, — повторив він і, падаючи спиною на фортецю зі своїх фішок та перекочуючись через рулетковий стіл, вихопив пістолет і вбив трьох із тих, котрі прийшли, щоб убити його.

Униз килимами на сходах, повз кришталеві лампи в руках у дівчат. Назустріч трьом плащам із величезними автоматами, що гавкали свинцем.

— Як я не люблю псів!

І, перестрибуючи через перила, він упав на їхні кулі.

— Він мертвий, — сказав один із плащів, бо не почув, як кричать перехожі:

— Дивіться — вовк!

Вони не бачили, як величезний попелястий вовк мчить нічною вулицею.

— Поїхали? — спитав він.

— Поїхали, — сказала я.

Я тоді шукала друзів. Мені здавалося, що всі люди можуть бути моїми друзями.

— Крихітка? — запитали мене троє чоловіків.

— І ти втекла з дому?

— Так, і мій вітчим…

— Гайда, — вони далі не слухали мене.

А я не запитала:

— Куди?

Я просто пішла за ними й опинилася у підвалі. А там було повно диму та п’яних чоловіків.

Мене виштовхнули на середину, і котрийсь вигукнув:

— Хто більше?!

— П’ятдесят!

— Шістдесят!

— Сімдесят!

Вони збиралися продати мене. Вони називали ціну.

— У мене є гроші, — сказала я. — Я сама заплачу за себе.

Тоді в мене ще не було пістолета.

Але вони не чули:

— Сто!

— Сто десять!

— Сто п’ятдесят!

І раптом почула голос:

— Досить, я забираю її.

— Чужинець, — сказали йому. — Іди собі. Це не твої ігри.

— Ігри? — посміхнувся він, і очі зайнялися зеленим. — Ігри. Давайте зіграємо у гру.

Це був Вовк і два його пістолети, що відблискували вогнем та нікелем.

— То їдемо? — спитав він.

— Їдемо, — зраділа я.

— Здрастуй, Бу-у, здрастуй ліфт, здрастуйте двері.

Я знову була в будинку вітчима, тільки на цей раз із Вовком.

Адже треба було лише дістатися комп’ютера і дізнатися про тих, хто тепер воює зі мною.

А кам’яних воїнів стало вісім, і Вовкові кулі відлітали від них. Але Вовк не хотів іти, хоч я й гукала йому:

— Ходімо!

Здається, «жив, убивав та був убитий» стало його долею.

Він жив, убиваючи так, ніби сам хотів бути вбитим.

— Ходімо!!!

Він не міг убити Воїнів, але він стріляв по них, не зважаючи на те, що шість кам’яних куль уже летіли в нього.

— Це погано! Я не хочу! Це погана гра! Ні!!! Я не хочу!!!

Ми вийшли з цвинтаря, і Вовк мовив:

— Вибач.

— Усе гаразд, — сказала я.

— Хочеш, я відведу тебе до Пса?

— Авжеж! — Я зраділа.

Пес! Боже, вони всі повернулися до мене!

Пес! Пес!!! Пее-е-е-с!!! Пе…

Він лежав увесь загіпсований, і в його палаті пахло безсиллям.

— Бувай, — сказав Вовк, зупиняючись біля дверей лікарні.

— Не зайдеш? — питала я.