Читати книгу - "Лабіринт"

Зеленава вечорова імла облягала Руїни. Сухорлявий старий Му причалапкав своїми тоненькими ніжками до прозорої стіни, щоб подивитися, чи двір уже виповнений тінню? Чи зацвітає небо пелюсточками? Стоячи, він почовгував черевиками із цупкої сириці, під хітиновим панцирем на спині наче пробігали мурашки: Му трохи хвилювався, очікуючи Прихильників Духу. Глибоко сховані маленькі очиці сухо поблискували, відбиваючи зеленкувате розсіяне світло, що вже зникало в темних тінях.

Отак, власне, він почувався кожного разу перед нічним пильнуванням. Ніби й не боявся Ватага, проте неспокій охоплював усе єство — було радісно і водночас тривожно. Може, саме цієї ночі Дух скаже щось інше? Адже з самого початку — прокотилося вже багато дисків за обрій — він повторює одне й те ж, та ще й сердито. А може, в тій скриньці ніякого Духу нема? Треба б туди заглянути. І за пелюстками у небесній високості стежити цікаво, особливо коли з’являється Нова… Дехто з Прихильників Духу вважає, що пелюстки заліплять усе небо, і тоді зникне темрява, буде світло, хоч і диск закотиться. От і потрібно дивитися крізь магічну Палицю, примічати нові й нові небесні квіти.

Унизу зовсім потемніло, а онде і перша пелюсточка зринула… Чи Тан принесе сьогодні якийсь образ? Він уже знайшов декілька і невтомно розшукує ще. Хто вони, ті, що зображені на полотнах? Кмітливий Ти твердить… О, чути шарудіння, це вже вони!

Му задріботів до дверей. Справді, прийшли Прихильники Духу — високий Тан і низенький, йому до плеча, Ти.

— Нехай буде твоя мудрість! — привітали господаря писклявими голосами.

— Нехай Дух буде прихильний до всіх нас, — звично відповів Му і кинув погляд на чорну скриньку з білими зубами-клавішами.

Тан вийняв з-під лахміття, що звисало йому з плечей, чималий чотирикутник, загорнений у смугасту ганчірку. Так і є — ще один образ!

— Оце знайшов аж на околиці Великого Руйновища, — сказав, розгорнувши ганчірку і ставлячи картину під стіною, поряд з тими, що приніс раніше.

Му взяв кресало, ударив кілька разів по кременю — сипнули іскри, і трут затлівся. Швидко підніс його до смолоскипа, дмухнув, і в помешканні стало видно, як удень. Усі трос поставали навколішки, щоб роздивитися новий образ. Перед ними було не одне обличчя. На піску біля самісінької зеленої води сиділо і лежало кілька постатей — молоді жінки та чоловіки.

— Це морські істоти, — прописклявив Ти, — бачите, вони не відходять від свого середовища, вибрались подихати та й погрітися.

— Так, — підтримав свого колегу Тан, — їхнє тіло зовсім не мас твердої хітинової оболонки, натомість м’яка шкіра, вочевидячки пристосована до води.

— А їхні голови? Погляньте — на них довга густа шерсть! — докинув Ти, ще й тоненькою рукою вказав.

Справді, на головах істот добре видно було зеленаву шерсть.

Тепер обидва Прихильники Духу поглянули на Му — що то він скаже?

Старий пильно вдивлявся в постаті на картині, неначе очікував, що вони обізвуться і самі розкажуть про себе.

— Я гадаю, — нарешті заговорив Му, — це наші предки. Те, що на них майже немає одягу, нічого не доводить. На інших образах одяг є, на деяких аж занадто. Навіть голови вбрані.

— А де хітинові панцирі? — різко спитав Ти. — Це зовсім інший біологічний вид!

— Може, це «прибульці з Неба», — сказав Тан, — і ми живемо на їхніх Руїнах. Адже невідомо, хто побудував і хто зруйнував громадища, які дісталися нам у спадок.

— Дух! — верескиув Ти. — Це його діяльність!

Тан і Ти з острахом оглянулись на чорну скриньку, що наче шкірила зуби в миготливому світлі смолоскипа, лише старий Му не зворухнувся. Роздумливо сказав, не відриваючи погляду від картини:

— Наш розум ще блукає в зелених сутінках, і часто навколишнє йому здається інакшим, ніж воно є насправді. Піднесіть палець до ока — закриє кам’яну гору. А хіба він такий великий? Отож, очевидне не завжди точне… Я гадаю, наші предки — отакі, як бачимо зображення, — жили тут споконвічно, спорудили велетенські житлові осередки, і навіть отой Дух, що обзивається із скриньки, створили вони.

— Тоді як же пояснити таку велику різницю в будові тіла? — майже пошепки спитав маленький Ти, повернувши свою голу плескату голову в бік старого Му.

— Щось, мабуть, сталося в Природі, — відповів мудрець. — Якийсь катаклізм… От і виник на нашому тілі хітин — захисна оболонка. Ллє не в кожного однакова… — Старий підвівся, розв’язав пояс і, ставши перед смолоскипом, розхилив поли потертого халата: — Подивіться. Раз уже ми заговорили про хітин…

Тан і Ти підхопилися та так і застигли: живіт і груди в старого Му такі ж, як і в тих, що коло моря! Майже одночасно обидва простягли руки і доторкнулися до зморшкуватого тіла. Хітину не було й сліду! Бридливо відсмикнули пальці, перезирнулися. І щось, мабуть, лихе побачив у тому перезирку старий Му, бо, загортаючись полами, гостро пошкодував, що видав свою таємницю. І нащо було?.. Ці двоє Прихильників Духу ще не можуть збагнути багатьох речей. Ось недавно була в них дискусія про костяні фігурки — коники, чоловічки, на які натрапляють в різних місцях. Як він не доводив, що то для