Читати книгу - "Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва"

нареченою у вигнанні. Навіть найбільші мудреці порівнюють тугу за Прихованим та кохання до жінки.

Таке порівняння, проте, містить хибне споріднення. Приходить пора, коли доводиться вибирати між коханням та пошуком таємного. Від чого відмовитись? Що закласти в жертву?

* * *

Різдвяна веремія тим часом захопила місто, наче ватага брутальних завойовників: вулицями вирували натовпи допитливих зайд, сновигали ловці знижок, а також Санти та Сантесси, що пропонували довірливим все — від різдвяних кульок до різдвяних же масажних устілок.

Ян поспішав додому, силкуючись оминути сезонних навіжених, і нарешті з радістю пірнув до рідного кварталу, де, за відсутністю вуличної комерції, панував блаженний спокій. У вікнах його оселі тьмяно блимав блакитний маячок — Міла, певно, дивилася чергову серію «Міських утіх». Це був її улюблений серіал, котрий переглядати слід було, припасши тлустий казанець морозива з джемом. Ян іронічно усміхнувся, уявивши, як вона сидить, прикипівши до екрану та зневажливо коментує фанаберії тієї чи іншої чарівної розпусниці. Вона була така смішна і зворушлива… І цього було б достатньо, — подумав Ян, — коли б йому не зустрілося щось цілком інакше. А що з тим інакшим робити — він поки що і гадки не мав.

У сусідському вікні яснів інший вогник — трикутний, фігурний підсвічник. Ян насупився, пригадуючи. Аж он воно що! Його сусід і «землевласник», хитромудрий Рафчик, святкував нині свою Хануку, свято вогнів. Цікаво, чого б то? Рафчик мовби не нагадував такого вже шанувальника традицій, і менше з тим, виставив, як годиться, підсвічник на підвіконня. Роззирнувшись, Ян із подивом помітив подібні вогники ще в кількох вікнах сусідських будинків. Пригнічений галасом Різдва, він нараз відчув дивовижний спокій та затишок, зобачивши лагідні вогники чужого свята… Та ж нічого дивного, — по роздумі виснував ведучий, — мова про те ж всюдисуще інакше, котре завжди принадніше за те, що маєш. Мабуть так. А, проте, і своє цінувати слід, аби не пропало, зовсім уже занехаяне.

— Це тобі! — виголосив Ян, щойно Міла відчинила двері.

Дівчина вражено взяла до рук букет величезних яскравих гербер. Глянула недовірливо.

— Чого це ти?

— Я… гм… — а і не скажеш же, що гріхи замолюєш. — Веселої Хануки!

Пояснювати довелося довго. Зрештою, здається, Міла запідозрила в Янові латентного єврея, але це її жодним чином не зворушило — в «Міських утіхах» наближався черговий кульмінаційний момент.

Янові довелося відкласти до ліпшої нагоди свої запевняння в довічній любові; натомість він залишив Мілу наодинці насолоджуватися «Утіхами» і подався до кухні відшукати затаєну звідучора пляшчинку пива. Дивно… він поспішав додому, маючи на меті залатати пробоїни в їхньому з Мілою домашньому човнику; вона ж, виходить, нічого злого і не помічала. Цікаво, а чого ж він хотів, власне? Гучного скандалу з ляпасами?

— Котику, заходив Рафчик! — гукнула Міла з вітальні, на мить притишивши телевізійний лемент.

— І що хотів? — спитав Ян.

Міла не відгукнулась, занурена в екранну полеміку про принади середземноморських коханців.

— Піду зазирну до нього, — вирішив Ян.

— Що? Я не чую!

Він не озвався. Тихенько причинивши за собою двері, Ян перейшов сходовий майданчик і постукав до сусіда. Рафчик принципово не вмикав дзвінка, стверджуючи, що різкі звуки травмують його розхитані нерви, а кому дуже треба, той неодмінно достукається — не тепер, так в четвер.

Ян уже втратив був надію на аудієнцію, але зрештою двері прочинилися, і разом з Рафчиком з помешкання посунули сміх, співи і потужні пахощі смаженини.

— О, а у вас що сталося? — запитав Рафчик; з-під його пишних чорних брів очі блимали весело й мовби трохи нетверезо.

— Та все гаразд! — усміхнувшись, відказав Ян. — Міла казала, ви заходили. А у вас свято?

— Аякже! Правимо свої сатанинські обряди. Хочете — приєднуйтесь, у нас іще лишились картопляні драники.

— Та не хочу заважати…

— Ой, я вас прошу! Ми люди прості і щирі — будете заважати, ні слова не скажемо, а тільки солі в чай насиплемо. Заходьте!

А чого ж, вирішив Ян. Де-де, а у Рафчика завжди пахло домівкою, хай навіть того вечора це означало запах драників та гарячої олії. Дужий жіночий голос горланив щось у телефонну слухавку, коридором гасали, мов попечені, якісь дітлахи, а з вітальні линув хвацький хоровий наспів: «Аз дер реббе Елімлех із геворн шикер-фрейлех…»[1] Ян мимохіть заусміхався: десь таким на його смак і повинно бути справжнє свято — замість манірного напихання канапками під вишукані інсталяції струнного квартету.

— Знайомтеся, — наказав Рафчик, — друзі нашого сімейства: Лев Авербух — дипломат, Тадеус Мінц — доктор психології, Стефан Герш — директор адвокатської контори «Герш і партнери».

«Друзі сімейства» привітно замахали руками, запрошуючи гостя до столу.

— Рафчику, а де пропала твоя світла половина? — поцікавився доктор психології.

— Тадю, тобі що, позакладало? — здивувався той. — Моє золото телефон обриває, аж сюди чути! Син наш Тель-Авівський зголосився. Знайшов собі там гарну дівчину…

«Якщо ти привезеш сюди цю шльондру, — пролунало з коридору, — накладу на себе руки, так і знай!»

Гості зареготали.

— І чого ти не поїдеш до нього? — дивувався дипломат. — Сонце, море, помаранчі…

— Та я був там уже, — скривився Рафчик, — з мене стало. Лякають мене ортодокси, лякають терористи, рівно ж як і навіжена молодь, що рветься в бойові війська… Застарий я вже, мабуть, аби то все збагнути…

— Кожному — своє, — погодився психолог, — деякі речі вимагають надміру душевних сил.

— І деякі люди… — мовив Ян, думаючи про своє.

Тадеус Мінц повагом кивнув.

— Була в моїй практиці одна немолода вже дама із тяжким травматичним синдромом через емоційно виснажливі стосунки з чоловіком.

— Він бив її? — зацікавився директор адвокатської фірми.

— Та ні, — зітхнув пан Тадеус, — він її просто зневажав.

Ян притримав руку, що простяглася було до гарячих драників.

— Це так небезпечно?

— Не хочу навантажувати вас подробицями, юначе, — одповів психолог, — але так, це досить травматична ситуація. В найгіршому випадку можливе навіть формування реактивного психозу — депресія, марення, параноїд.

— Чуєш, кохана! — заголосив Рафчик до владної чорнобрової жінки, яка щойно ввійшла до вітальні. — Як не будеш мене шанувати, Тадьо забере мене до лікарні!

— Правда? — здивувалася та. — Доктор Мінц жартує, він напевне, хотів сказати, що віддасть тебе в балаган. Іди краще поговори з нашим сином! Женихається до якоїсь шикси, а ти й вухом не ведеш!

— Отак, бачиш, Тадю, що коїться? Записуй мене на прийом, бо чую, що таки зле мені!

— Мої розцінки ти знаєш, — попередив психолог.

— Ой-йой-йой!