Читати книгу - "Якщо подолаєш прокляття"

страшним, як у мерця. Віланда стежила за його діями зацікавлено, Коріель — байдуже. Степовики ж заклякли від жаху.

Раптом Алдан заворушився, скинув з себе нерухомий труп. Його груди були вимащені кров'ю убитого, а руки конвульсивно сіпалися. Проте невдовзі він заспокоївся, розплющив очі й повільно підвів голову, кліпаючи прозорими риб'ячими очима. Поруч на землі холонув труп молодого степовика, але Алдан навіть не глянув на нього, пововтузився трохи й незграбно зіп'явся на рівні ноги.

— Данчику! Синку! Живий! — кинувся до нього Стратомир. Той крутнув головою й незворушно глянув на батька.

Тим часом чаклунові прислужники звільнили Диводана й попід руки повели до замкової брами. Весь мокрий від поту, з прилиплими до лоба потемнілими кучерями, він важко дихав і постійно озирався.

Вельф насмішкувато глянув на Стратомира:

— Шкода, твоєму синові бракуватиме жвавості — ти забрав життя в надто кволого хлопця, — чаклун розвернувся й пішов геть, ні на кого більше не звертаючи уваги.

Коріель зліз з коня й подав Віланді руку.

— І довго зможе удавати живого цей бідолашний мрець? — заговорила Віланда авіларською.

Брат зловтішно посміхнувся:

— А нам що до того? Головне — зараз він ніби живий, а ти одержала, кого хотіла. Хіба твій прислужник не вартий такої ціни?

— Але це… справжнісінький обман!

— Зовсім ні. Для Стратомира жити — означає ходити, розмовляти, їсти, вбивати. Алдан усе це робитиме. Він і раніше був таким. Жодного обману.

— Схоже, ми витлумачуємо по-різному одні й ті самі слова, я думаю інакше, — Віланда забрала руку й пішла вперед, до отвору широкої брами.

Коріель наздогнав сестру, майже силою схопив її долоню у свою. Білі пальці обхопили гладеньку шкіряну рукавичку, несподівано чаклун накрив їх другою рукою і злегка стиснув.

— Я радий, що ти тут, — спішно мовив він, хоча його обличчя й надалі залишилося застиглою маскою, лише в очах замерехтіло марево талих крижинок.

15

Ранок наближався. Зорі поблякли. Тьмянішим став і тонкий серпик місяця. Нічне небо посвітлішало.

Віланда повільно піднімалася кам'яними сходами замку і прислухалась, як тихенько дзвенять, торкаючись один одного, срібні ланцюжки на поясі. Ні, це були не звуки, а ледь чутні відлуння звуків, здавалося, що десь далеко, так, що годі й уявити, падали на вологе листя крихітні краплинки. І ніхто, крім Віланди, не міг цього почути…

Зупинилася біля провалля бійниці, вдивляючись у чорну порожнечу степу, — жодного вогника, жодного поруху…

Ззаду долинали кроки, хтось ішов слідом, звично й обережно наступаючи на лункі кам'яні сходи. Дівчина не озиралась, але розуміла, що це Вельф.

Він наздогнав її, підійшов і став поруч, темніший за нічний морок, але осяяний казковим мерехтінням, схожим на зоряний пил, ніжним і ледь помітним.

— Місяць ще замалий… — мовив м’яким глибоким голосом.

Віланда не відповіла, і вони якийсь час стояли мовчки.

— Чому ти бродиш тут сама?

— Мені здалося, до кімнати проник запах степового вітру… Але помилилась…

— Скоро задме, — промовив байдужо Вельф, і Віланда відчула перший повів суховію в холодному нічному повітрі. Вітру ще й не було, це десь далеко стривожилося бадилля. Віланда відчувала, як усередині неї теж сколихнула буря. І вирішила наблизити її.

— На світанку я волію виїхати звідси.

Вельф кинув у відповідь лише коротке:

— Ні.

— Хочеш діждатися повного місяця й зачарувати мене? Не вдасться!

Він дивився удалечінь і одказав ніби не їй, а блідим гаснучим зорям:

— Нас троє залишилося на всьому світі. Коріель — твій брат…

Її вії затріпотіли:

— Я ніколи не стану твоєю дружиною! Ні за що!

— Дурниці. Зараз ти нікого не кохаєш, але вже готова покохати, — його слова байдуже відлітали в порожнечу разом зі щойно народженим вітерцем.

— І ти єдиний, кого мені кохати безпечно. І, схоже, єдиний, кого варто покохати в цьому проклятому світі… Та тільки ти мене ніколи не любитимеш!

— Нехай це тебе не хвилює, — чародій повернув до дівчини спокійне й сумне обличчя, а вона, ніби не чуючи останніх слів, випалила:

— Бо ти кохаєш іншу!

Він обпік її поглядом, наче хотів спопелити:

— Це Огнеслава тобі сказала?

— Я й сама не сліпа! — струснула нічним волоссям. Вітер, що дедалі дужчав, розметав його пасма в різні боки.

— Ти ніколи не зможеш цього довести, — його погляд згас. Страшною стала безодня порожніх очей.

Віланда злякалась, ступила крок назад, відчула, як холодний дрож пройняв спину: вітер приніс із собою крижаний холод. Обличчя чаклуна затулили пучки скуйовдженого вітром волосся.

— Виявляється, — злостиво прошепотіли губи дівчини. — І ти не всесильний, великий Вельфе!

— Всесильний тільки Бог.

— То, може, вже пора скоритися його волі?

Недобрий усміх перекосив бліде обличчя чаклуна: