Читати книгу - "Пекельний звіздар"

за давньої давнини, і розказували вони, як проливали кров і вмирали за цю землю…

— А ми що, — каже Івась, — хіба не козаки? І ми воюватимемо! Хіба ж не правда?

Засміявся характерник і скуйовдив йому оселедця.

— Гайда, — каже. — Може, колись іще сюди приїдемо, як Бог дасть. А ти щоб пам'ятав сеє місце!

Як під'їхали вони до Січи, то ярмарку за валами вже не було, а на базарі тільки в ятках та рундуках торгували. Зате в шинках аж гуло — хто побазарував, хто ні, а оковиту всі кружляли.

— Ходи-но, пообідаємо, — каже характерник Івасеві, спиняючись біля корчми з мальованим ґанком.

От припнули вони жеребців біля конов'язі та й заходять до шинку. Була то проста собі хата під солом'яною стріхою. Всередині стояли столи та ослони, груба-кам'янка, а там, де глуха стіна, — шинквас із барилами. Через сіни була ще одна хата, де пекли, варили і смажили.

— Оце завізно! — каже Івась.

У малій корчмі напхом напхано було ріжного люду. Під грубою сиділо кількоро ляхів у барві коронного війська, трохи далі ватага чабанів із далеких зимівників, а ближче до дверей — Богун із двома козаками.

— Слава Богу! — каже характерник, підходячи до них.

— Здоров, Козубе, — каже Богун. Тоді перевів погляд на Івася. — Чолом, козаче… Ого, так ти вже й шаблюку маєш при боці!

— А певно! — каже йому Івась. — Що ж то за козак, як у нього шаблі немає? Баба то, а не козак!

Усміхнулися всі, а Богун кивнув на лаву.

— Сідайте-но, — каже. — Побалакаємо.

Як посідали Козуб з Івасем за столом, то тут і шинкар підскочив.

— Принеси-но нам, Бойдо, — каже характерник, — печене порося з горохом… і квашеної капусти! А ще варенухи.

— І меду звари для оцсього козака, — вкинув Богун, показуючи на Івася. — Мед питимеш?

— Авжеж!

— А горілку? — моргнув козакам Богун.

Івась зашарівся.

— Ні…

— Так ти ж козак!

— Нехай її чорти п'ють, не при хаті буде сказано! — буркнув Івась.

— А чого се? Куштував чи що?

— Угу. Якось у коморі була перцівка, то як ухопив… — Івась скривився.

— Та й що?

— Цілий день у роті пекло… та ще й дід батурою одрепіжив, як цуцика! Нащо її й пить, ту горілку!

Козаки зареготалися.

— Бач, — каже Богун, — видно, що козацького заводу хлопець… за словом у кишеню не лізе! Аби кріпак який чи гречкосій, то тільки в землю дивився б та мовчав!

Коли ж тут і шинкар біжить. Поставив на столі горня з варенухою, а для Івася — череп'яний кухоль, де парував мед.

— А порося де, чортів сину? — питається характерник, кинувши йому золотого.

— Зараз… зараз, ясновельможний!

Аж приносять залізну таріль, а на ній печене порося з хроном у зубах, ще й обкладене зеленою петрушкою.

— Ну, — каже Богун, піднімаючи чарку, — давайте ж вип'ємо… А що до чарки треба сказати? — питається Івася.

Малий козак узяв кухля з медом, підняв його та й каже:

— За нас із вами — і за дідько з ними!

Тут зареготалися не лише козаки, а й чабани, котрі неподалік сиділи.

— Де се ви його взяли, такого зуха? — гукає їхній ватаг. — Може, нам оддасте?

— У Стамбул його треба продати — їй-бо, візиром буде в султана! — каже другий чабан.

— Гей, козаче, а до нас не хочеш пристати?

Івась нічого не казав на теє, бо так припав до кухля, що тільки вуха з-за нього видно було.

— Так от, — каже Богун до тих двох козаків, — се той хлопчина, що приніс на Січ образ Матінки Лади. Розповідав він учора всілякі дива, та я не вірив у теє, поки не побачив сю ляльку на власні очі. — Й до Івася: — Покажеш?..

Той неохоче потягнув за поворозки і дістав з-за пазухи оберіг.

Була та лялька темна мов земля, та як упало на неї світло, то сяйнула вона блідим відкидом, а потім замигтіла ряснобарвними блищиками, котрі побігли по ній од низу до верху.

— Господе, Твоя воля! — видихнув старий козак. — Слава тобі, Дажбоже, Батьку наш Всевишній, що на старість сподобивсь я сеє диво уздріти!

— Скільки ж се віків не було його в