Читати книгу - "Виконавець"

вудку, — хотів його запросити. Ми новий краєзнавчий музей відкриваємо. Хотіли, щоб він трохи попрацював. Житло, заробіток забезпечимо.

— Хе… — дід подивився на мене, наче на дурного. — Та куди ж він поїде? Він же ціле життя в ліжку, там і ріже.

— Як, в ліжку? — я вдав подив.

— Так, інвалід. Ноги відняло, ще як малим був.

— Як відняло, чому?

— Та Бог знає чому. Якби знали, то, може, вилікували б. Де його тільки не возили, ще тоді. Хтозна-куди батьки виїздили, але все дарма. Так і лишився калікою.

— Ну а чого ж то таке сталося? — далі випитував я. — Хворів він, чи що?

— Та ніби й не хворів. Так, «спаліризувало», і все.

— Як це, так? Так просто не буває.

— Та звідки я знаю, чоловіче, я ж не дохтор. А ось і хата їхня. З матір’ю вони живуть. Батько давно помер, а мати стара вже…

І я загальмував біля хати, а дід почовгав далі, закидаючи сумку за друге плече і готуючи нову самокрутку. Він не розповів мені нічого цікавого.

На подвір’ї не було нікого. Я постукав у двері невеличкої сільської хатини. Здавалося, хтось відгукнувся десь далеко в хаті, тому я відчинив двері й, увійшовши в сіни, постукав ще. Цього разу чоловічий голос чувся ясніше. Мене запросили увійти. Моє хвилювання зростало. Зараз, переді мною з’явиться той, хто мав справу з тим самим, що я, в крайньому разі, з чимось подібним. Той, чия доля, можливо, чекала й на мене. Як він виглядає?

На ліжку, спираючись спиною на щось високе, схоже на подушки, сидів чоловік, старший за мене, блідий, з чорним волоссям, вдягнутий у шерстяний спортивний костюм. Його ноги, худі, скривлені й нерухомі, взуті у грубі шкарпетки, безживно лежали на ліжку. Він зараз не робив нічого, але на ліжкові та навколо валялися розсипані стружки, на тумбочці лежали інструменти. З шафи дивилися на мене кілька вирізаних з дерева образів.

— Слава Ісусу! — я привітався по-сільському.

— Навіки слава.

— Прошу вибачити, що турбую вас, але маю одну справу. Здалеку приїхав, спеціально до вас, — я визначився, як буду вести з ним розмову, і йшов за запланованим сценарієм.

— А що ви хотіли?

— Та от чув, що ви ріжете гарні образи, а тепер і сам бачу. Хотів дещо замовити.

— А звідки ви приїхали? — якось із недовірою запитав він.

— З Франківської області.

— А що, і там чули про мої образи? Звідти ніби ніхто їх не має, хіба…

— Чули, — відповів я, — а може, маєте які готові, то я б подивився, може, й домовилися б з вами?

— Я не продаю образів, — сказав він, — а навіщо вам?

— Для себе, — відповів я, — так, до хати просто…

— Не знаю, — сказав він, — я роблю їх на церкви. Я не заробляю цим. Так, часом чимось люди, за них мені допомагають, щоб не був голодний та роздягнутий. А за гроші я не роблю.

— То, може, якось по-іншому домовимося? Адже я їхав сюди заради цього.

Він тільки знизав плечима:

— Не знаю, я не роблю на замовлення. А ось ці — то мають приїхати з церкви одної, забрати.

Він замовк. Розмова не клеїлася. Вести дальші дебати про образи з надією розговорити його під час роботи було безглуздо. Мені натякали, що час прощатися.

— Пробачте, — сказав я, — я збрехав вам, бо приїхав не по образи. Я потрапив у дуже скрутну ситуацію. І маю надію, що ви можете мені допомогти. Інакше мене чекає щось жахливе.

— Я нічого не маю і мало що можу, — відповів чоловік, не дивлячись на мене, а вказуючи на свої безпомічні ноги.

— Можливо, таке саме чекає і на мене, — сказав я, — якщо ви не схочете розповісти те, що я попрошу.

— І що ж ви хочете знати?

— Про вашу хворобу. Про її причини, як це сталося з вами.

Він дивився на мене з нерозумінням і підозрою, а потім промовив:

— Що вам до моєї хвороби? Ви молодий, здоровий, вам таке не загрожує. Я взагалі вас не знаю, і мені вже треба відпочивати.

— Послухайте, пане Петре, вибачте, не знаю, як вас по батькові, я не брешу вам цього разу і не і маю ніяких поганих намірів. Я справді в скруті, й моя теперішня ситуація дуже схожа на вашу, коли ви захворіли, ще в дитинстві. Вам шкода сказати мені кілька слів, які, можливо, врятують мене від того, що є зараз з вами, або ще гіршого? Що ж мені стати на коліна, щоб переконати вас?

— Не треба, — тільки тепер він подивився мені в очі, — я не розумію, що ви хочете знати. Я захворів ще хлопцем. Мені було чотирнадцять років. Відтоді й відняло ноги. Навозилися мої батьки по лікарях, і толку з того… Отака, чоловіче, хвороба. Якщо вам тепер буде легше, то я радий.

— Ні, — відповів я, — не буде. Ви не сказали нічого про її причину.

— Та я ж не медик, щоб знати її причину. Колись лікарі