Читати книгу - "Дикі банани"

знаменитим стрільцем і ставним королевичем. Замолоду хлопець частенько ходив з батьком на полювання.

Якось у лісі юнак постояв під деревом. Потім він пішов собі, а самиця мавпи гібона, Нанг Нхі, зіскочила з гілки і старанно обнюхала те місце, де стояв королевич. Від цього вона народила красеня сина, Ам Ка. Мавпи на Сході — дуже благородні і шановані істоти, і коли наступного року молодий королевич побачив мавпу Нанг Нхі з дитинкою і довідався, що це його син, він узяв маля на виховання. Ам Ка ріс добрим хлопцем і хорошим воїном. Виховуючись серед людей, люблячий син не міг забути свою матір, що жила в лісі, і тужив за нею. Він страждав від думки, що ніколи не зможе зустрітися з матір’ю, бо мавпи, як відомо, неохоче сходять на землю. Успадкувавши владу після діда і батька, Ам Ка став начальником таї і тоді вирішив зустрітися з матір’ю. Тому й побудував свою хату на палях: мати, не торкаючись землі, могла приходити до нього з верхівок дерев. Всі таї наслідували приклад улюбленого вождя і саме тому почали зводити свої житла на палях.

Таї — мешканці гірських долин і ніколи не живуть на схилах. Отож палі рятують їх від поводі. Життєва необхідність стала звичаєм, і народ дав йому зворушливе казкове пояснення, показавши цим свої поетичні почуття.

Таї дуже люблять життєві втіхи, не знають пекла, не мають чистилища. Їхні душі по смерті відлітають одразу на небо, де не володарює бог, і живуть так само, як жили на землі, тобто одні купаються в достатку, в розкошах, проводять час у блаженному неробстві, а інші мусять працювати, служити цим щасливим. І це вже навіки. А от куди потрапить душа, буде спочивати вона на трояндах чи працювати в поті чола, це залежить від земних заслуг людини. Які ж то заслуги? Річ проста, слід поводитися чесно і благородно, але передусім треба бути багатим. Хто заможніший, хто щедріше приносив духам жертви, того чекало на небі більше щастя, спокусливі розкоші, блаженство і насолоди. А оскільки частина жертв діставалася як данина феодальним панам, всі прекрасно розуміли, що той, хто найбільше догоджав панам, в першу чергу йшов до раю.

Хунг, який мав швидкий погляд орла, пильно вивчав околиці, які ми проїжджали. Він перший зауважив свіжу могилу. Кроків за сто від дороги в гущавині на пагорбі замайоріло щось кольорове. Це був біло-червоний прапор на високій щоглі. Ми зупинили машину і стежкою рушили на узгір’я. Водій поспішив у село покликати старосту. Незабаром з’явився старий таї у чорному каптані і такому ж завої на голові, що прикривав його вуха і шию начебто від злих духів.

Ми підійшли до могили. На ній було накидано стільки речей і всіляких дрібниць, що спочатку всі розгубилися. Чого там тільки не було: дві маленькі хатинки і невеличкий тин, різноколірні стрічки і дерев’яні скульптури, паперові вирізки, а на велетенській щоглі найрізноманітніше дрантя.

Старий таї ввічливо і терпеливо почав пояснювати, а Тунг перекладав його слова. У цей хаос поступово входив порядок. Кожний предмет набував якогось значення, кожна крихта — виразу, а ганчірка — незвичайної ваги. Ого, як розгулялася уява таї на цій могилі! Знову напівзачарований, я питав себе, хто ж вони, ці славетні таї, — діти чи мудреці? Напевно, і ті, й другі, а насамперед істоти, яких торкнулося буяння дивної поезії, сповненої прихованого гумору і, можливо, якоїсь затаєної великої насмішки.

Небіжчик походив із сусіднього села Пан Боонг. Він, очевидно, був досить заможним, бо з його господарства на поминки, чи то пак, пробачте, на жертву для його душі, — забили двох волів, три свині. М’ясо цих тварин з’їли. А крім того, з’їли ще двісті кілограмів рису і випили не одну сотню літрів горілки. Поки родичі, приятелі і всякі кумоньки з навколишніх сіл їли, пили й веселилися, труп кілька днів лежав у хаті, обкладений кусками срібла довкола шиї, щоб дух на тому світі міг цим сріблом покрити витрати на подорож. Чаклун, вимахуючи шаблями, які тримав у руках, закляттями полегшував відхід душі. Робив він це власне для особистого захисту, бо душа померлого відходила неохоче, а часом і скликала на допомогу інших духів, щоб пожартувати з добрими людьми.

Потім надвечір чоловіки винесли небіжчика на ношах до найближчого узгір’я, де заздалегідь було очищено від заростів місце для могили і приготовлено велику купу сухого дерева, щоб спалити останки. Звечора запалили багаття, а вранці, коли вогнище пригасло, найстарший син (померлого вигріб з попелу обвуглені кістки, поклав їх в урну і закопав у землю. Але на цьому похорон не кінчився. Ні, це був тільки початок церемонії, бо ж роздратована душа не хотіла покидати світ живих і могла наварити людям поганого пива й накоїти лиха. А йшлося про те, щоб вона була в доброму гуморі і лишалася доброзичливим опікуном для родини. Треба було показати душі, як її вшановували на прощання, скільки докладено зусиль, щоб вона на тому світі лишилася щасливою.

Насамперед над місцем, де закопали урну, збудували на палях двометрову хатинку, точну копію хати, в якій жив колись цей чоловік. До хатини приставили маленьку драбинку, щоб душа могла зайти всередину і відпочити. Поблизу посадили по кущу бананів, цукрової тростини і ананаса, щоб душа ніколи не знала голоду. Навколо хатинки і садочка поставили тин з хвірткою, а за кілька метрів перед хатинкою і поза нею поклали дві великі каменюки, які значно пізніше, коли все інше розсиплеться в порох, вкажуть нащадкам на місце поховання. В хатинці стояли пляшки з горілкою, чаша і полумисок рису на один день. Душі навіть не треба було підводитися, щоб з’їсти ці запаси: дві стрічечки, жовта і біла, вели від закопаної урни вгору, до хати, де стояла їжа. Це був, так би мовити, травний тракт душі.

— Так, усе вже ясно як день! — сказав я Тунгові, хоч досі терпляче слухав. — Багато ще таких