Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

якого ввійшла частина Лайоша, теж бовванів такий монастир.

Перед приходом радянських військ з монастиря зникли декотрі ченці. Ті, які під час окупації найбільше сприяли зміцненню фашистського режиму на Закарпатті. Немов швидка вода Латориці знесла їх.

Але цей чернець?.. Ні, він не зник. Чому ж він так вкарбувався у пам'ять?

Сабо механічно перебирав ногами, повільно пробиваючись вперед у людському потоці.

Ах, так! Адже саме він, цей чернець, переховував у своїй келії зброю, чекаючи повернення німців, він — саме він! — ховав у підвалі монастиря офіцера СС, який не встиг утекти. І сам залишився з ним, сподіваючись заслужити вдячність німецького командування. Пригадується, свого часу його мали судити і розстріляти. Чому ж не розстріляли?!

Лайош гарячково пригадував — йому зараз потрібно було згадати все, вкрай необхідно! Але навіщо це йому?

Он уже мріє вдалині білясте світло — кінець лабіринтів, вихід з печер, — а він іще не все пригадав. Зараз вийде, і йому перешкодять пригадувати. Швидше, швидше!.. Здається, його звали «брат Симеон», так: Симеон! Як добре все відновлюється в пам'яті… Але чому він живий? Чому його не розстріляли? Адже він — воєнний злочинець!

Угорець зупинився.

— Товаришу, проходьте. Ви заважаєте, — долетів до нього жіночий голос, і затим Лайош Сабо відчув легенький поштовх у спину.

Повернутися і розшукати ченця не можна — потік відвідувачів рухається в одному напрямі, назад ходу немає.

Лайош відступився убік, наскільки дозволяв вузький коридор, і пропустив нетерплячу жінку. Раптом в отворі, розділеному перегородкою, він побачив галереї, що робили коло і поверталися знову до входу з вузькими кам'яними приступками.

Переступити через бар'єрчик і піти у нове коло по печерах? Не можна. Його почнуть розшукувати. Група напевне вже зібралася нагорі, екскурсовод буде сердитися. Та нехай!.. До дідька цю дисципліну! Чернець — важливіше.

І Сабо пройшов повз штахети у стіні, подолав невисоку перепону і влився у новий потік відвідувачів.

… Брата Симеона не розстріляли тому, що він утік у гори, в ліси. Лайош Сабо все пригадав. Чернець тоді таємниче зник, сховався від правосуддя, немов розтанув у напоєному перемогою повітрі — було не до якогось збіглого ченця! І ось тепер він тут — скромний трудівник лаврських печер… Треба розповісти про це відкриття — він, Лайош, повинен заявити екскурсоводові, що тут переховується воєнний злочинець. Негайно!

Але до виходу далі, ніж до входу, доведеться йти «проти шерсті».

І угорець став проштовхуватися повз незадоволену публіку:

— Пробачте, товариші! Пустіть, будь ласка… Дайте пройти…

Він вийшов під яскраве липневе сонце, коли екскурсовод, розхвилювавшись, уже збирався на розшуки.

Коли Лайош постав перед ним, той накинувся з докорами:

— Що ж це ви, Сабо! Ми уже півгодини чекаємо!

— Невже півгодини?! — здивувався угорець. Глянувши на сердиті обличчя туристів, які стовпилися навколо нього і екскурсовода, Лайош не зміг розповісти про своє сенсаційне відкриття. — Ну й пролетів час! А я, пробачте, заблукав. Відстав — і загубився…

— Слава богу, що вже тут, — зрештою полегшено зітхнув екскурсовод. Потім звернувся до групи — Можна йти. Все в порядку!

— Ах, Лайоше, Лайоше, як ви нас налякали! — Териз з докірливою посмішкою похитала головою. — Ну, як вам сподобалися печери? — продовжила вона. — Особисто я — у захопленні. І зовсім не страшно… А ці руки! Ці чорні сухі руки, обтягнені справжньою шкірою. Бачили, там одна скорчена така — жах! — торохтіла вона, не помічаючи, що Лайош не слухає. — Цікаво, скільки часу вони там лежать? Коли вмерли ці люди?

— Не знаю, — відчужено буркнув Сабо.

— А мумії дітей бачили? Правда, дивовижно, як вони збереглися!.. Лайоше, чому ви мовчите і не заперечуєте нічого? Вам що — не сподобалося, чи й справді налякалися? — засміялася Териз.

— Там є іще черепи за решіткою. Шкода, ви не бачили, як хвацько Териз, піддавшись загальному настрою, кидала туди монети «на щастя»… А ви кинули? — спитав Імре, який наблизився до них. — Я, звичайно, кинув. Хоч грошей дали нам мало, але «на щастя» не жаль.

— Давайте наздоженемо нашого шефа, мені треба з ним поговорити віч-на-віч, — несподівано сказав Лайош. — Маю зробити важливу заяву.

— Заяву? — зацікавилася Териз. — Про що?.. Якщо про печери, то наперед кажу, що більше вас туди не відпустимо, — засміялася вона. — Навіть коли ви забули кинути монету «на щастя». З нас і одної вашої прогулянки досить.

— Я затримався тому, що побачив тут… Ви помітили старого на подвір'ї? Ще перед тим, як ми ввійшли до печер. Він стояв серед двору і розмовляв із жінкою. Довговолосий такий. Колишній чернець… Ви бачили, Імре?

— І що з того? — знизав плечима Хорват. — Тут, очевидно, багато працює колишніх ченців.

— Я знаю його. Це — збіглий воєнний злочинець… Його наприкінці війни мали судити. І ось він тут, розумієте!

— Тихше, Лайоше, не кричіть, — поморщився Хорват так, наче в нього знову заболів зуб. — Чого ви галасуєте? — Він помовчав, опустивши очі, потім додав: — Це ж неймовірної

— Але ж…

— Ви певні, що це справді та сама людина? Може, просто схожий. Скільки років минуло.

— Майже певен. Він був ченцем у монастирі на Закарпатті. Звали його брат Симеон. Цей чоловік дивовижно схожий на нього. Тільки старший, звичайно…

— Обвинувачення серйозне. Якщо ви певні… Це, зрештою, можуть перевірити. Кажете, братом Симеоном звали? — Хорват замислився. — Дивно. Дуже дивно, — пробурмотів він сам до себе.

— Воєнний злочинець? — вигукнула Териз, яка перед цим на мить розгублено змовкла. — Але більше двадцяти років минуло! Лайоше, це вам примарилося! Правда, Імре?

— Мабуть, Лайош таки помилився і звинувачує невинну людину. Просто схожу… Може таке бути, Лайоше? — дружньо спитав Хорват. — У всякому