Читати книгу - "Таємниця підземної галереї"

Корчмар дивився на нього з-за прилавка, теж посміхаючись. Та коли б Павло був не такий збентежений, він помітив би, що чорні очі корчмаря зовсім не сміялися.

— Минулого разу я… прошу вибачення, — говорив хлопець.

Та Чунту не дав йому докінчити.

— Дурниці! Я не знав, хто ти, — мовив похапливо. — Мені здається, я щось таки пригадую…

— Ту історію з Грігоре?..

— Так, так, смерть вантажника! Ох, і метушня ж була у нас… Поліція перевернула все догори ногами. Довелось мені цілу ніч поратися, наводити порядок!..

Павло підступив ближче.

— Ну, й що?

— Май терпіння, я тобі розповім, — мовив Чунту. — Зайди ще коли-небудь. Старі люди, сам знаєш, не дуже пам’яткі. Та коли вже почнуть згадувати, слова ллються, як з бочки вино, не спиниш… Тепер, я бачу, тобі ніколи, — посміхнувся і по-змовницьки підморгнув, бо саме увійшла Султана.

Дівчина вже скинула своє старе плаття, в якому поралася в шинку. Вона була одягнена в білу сукню, куплену Чунту на другий день після Павлових відвідин. У ній Султана здавалася вродливішою, наче й коси почорнішали. На плечі накинула турецьку, ще материну, хустку з жовтими та червоними квітами на зеленому полі.

— Ти ніколи не ходиш у шароварах? — спитав Павло.

— Носила їх, ще коли була малою…

— Ну, йдіть собі, гуляйте, — мовив Чунту. — Про що ж вам, молодим, ще турбуватись?..

Опинившись на вулиці, Павло аж закліпав очима. Старі будинки, вивіски та криві тротуари стали невпізнанними.

Білі стіни виблискували на сонці, наче мармурові. Металеві вивіски, на яких були вимальовані рум’яні булки та празькі окости, фігура кремезного моряка, що підніс до рота пляшку з іноземною етикеткою, парасольки, а поруч них — сповите немовля і напис “Речі для новонароджених” аж сяяли. До цих вивісок наче доторкнулася якась чарівна паличка, бо все мінилося барвами, змушуючи забути, що булки, окости і пляшки вже давно зникли з крамниць, що зонтики тепер можна побачити хіба у старих городян, а немовлята задовольняються пелюшками з старих сорочок та кальсонів…

І люди, яких бачив Павло, стали чарівними та лагідними, небо зробилося несказанно блакитним, а єдина непорушна у високості біла хмара нагадувала йому Султану. Хлопець купив у бабусі з зморщеним лицем два кульки арахісу, і йому здалося, що він ніколи не зустрічав такої щедрої милої душі і не їв таких ласощів.

— От і весна! — мовила Султана, притулившись до Павла. Вони мовчки прямували до моря. Але не в нижню частину міста, не на бульвар, що закрив скелі Медеї, повз які колись пропливали аргонавти, не на алеї, де тепер снували офіцери і солдати, прогулюючись з жінками од статуї Емінеску до генуезького маяка і від казино до ресторану “Чари моря”. Павло і Султана йшли на берег, який височів над пляжем Татайя.

Вулиці були немощені, без тротуарів, але обсаджені старими деревами. Хатки, помальовані в жовтий, рожевий та голубий кольори, здавались іграшковими, діти бігали у дворах босі, в латаних сорочечках. Павлові хотілося говорити Султані ласкаві слова, але вони танули у нього на вустах. І хлопець простував мовчки, тримаючи дівчину під руку і жадібно вдихаючи весняне повітря. Мовчала й Султана, нічого не думаючи, нічого не згадуючи, вся сповнена невимовного чекання.

Вони зійшли дерев’яними сходами на пляж, ступили на пісок, змішаний з черепашками. Дівчина підняла довгастеньку мушлю, тонку й рожеву, наче ніготь. Потім сіли обоє під скелею і замилувались морем. Зостались самі серед тиші і спокою. Вода шурхотливо набігала на клаптик берега і відступала, прасуючи його гігантським утюгом моря. Високі хвилі, час від часу розбиваючись, викидали клапті піни і шуміли без злості, наче гралися.

— Невже я знаю тебе давно? — спитав Павло, дивлячись у блакитну далечінь. — Мені здається, ми ще маленькими бігали на майдані…

— Так, ми були разом, — мовила Султана.

— Разом… — повторив Павло і обняв її за плечі.

Дівчина відчула, що те чекання, яке вже кілька тижнів сповнювало її душу, стало болісним і жагучим. Опустила голову йому на плече, зітхнула, глянула в очі:

— Ти ж нічого мені не сказав…

— І не треба, — шепнув Павло. — Ти ж і так усе знаєш… Тобі відомо.

І, схилившись, поцілував дівчину у вуста, відчуваючи, як повніють вони, щоб вимовити слово.

— Знаю, — видихнула Султана.

Коли зійшов місяць і море заграло блискітками, юнак вийняв з кишені золоту сережку, яку знайшов у підземній галереї.

— Хтозна, як звали ту, що носила її. Може, вона й була щасливою, та загинула давно, її вбили, — промовив сумовито. — А тобі хай принесе щастя!

— Наче краплі крові, — здригнулася дівчина, побачивши два червоних камінці, що звисали на золотому ланцюжку.

Павло почепив їй сережку на ліве вухо:

— Люби мене, Султано.

Дівчина глянула на нього, його освітлене місяцем лице сяяло.

— Я тебе люблю, — мовила, тримаючись рукою за сережку. — Нас чує море, а воно зради не простить.

Хвилі навівали прохолоду. Пахло весною, сіллю й водоростями. Павло з Султаною встали і рушили до міста, що потонуло в густій темряві. А з-за скелі вийшов Агоп і довго дивився їм услід.

Вдома мати подала Павлові конверт.

— Ось, візьми. Принесла якась дівчинка…

На клаптику паперу юнак прочитав тільки два слова: “Завтра. Йоргу”.

10. ШАНІКА

Агент вивів Фаніку з кабінету і показав на кам’яні східці. В’язень нарахував сорок вісім сходинок і опинився в кінці коридора з цементованою долівкою. Похмуре приміщення, освітлене тьмяною лампочкою, було зовсім не схоже на ті кімнати, в яких він досі побував.

У Фаніки відібрали шнурки од черевик, пояс, цигарки та сірники. Наглядач, відчинивши двері з загратованим віконцем, штовхнув в’язня до камери. Фаніка почув, як клацнув ключ у замку. Кроки агента стали глухими, а потім