Читати книгу - "У країні ягуарів"

вдячно глянувши на мене. Він зрозумів мене і аж повеселішав.

Ми почали збиратися на полювання. Я взяв з собою сачок для ловіння метеликів, хоч ним, мабуть, орудувати буде важко, бо рослинність дуже мокра.

Побачивши сачок, Абелардо засмутився. Збирання комах і метеликів він вважав ділом, не гідним справжнього мисливця. Однак цю прикрість кабоклу сприйняв не ремствуючи. Скорився.

Ожив мій супутник тільки тоді, коли и поклав у його натруджену долоню патрони.

— Рушниці теж беремо? — спитав він усміхаючись.

— Аякже!

— Бо я гадав, що тільки отой сачок на метеликів…

Абелардо зарядив рушницю, і в нього залишилося ще два патрони.

— Візьміть, сеньйоре! — сказав він, подаючи їх мені.

— Нехай у тебе, Абелардо. Вони тобі стануть у пригоді.

Кабоклу мовчки поклав у кишеню патрони, що тут ціняться як золото.

Ми витягли на пісок човни і подвійними канатами прив'язали їх до тонких дерев. Човен Абелардо поряд з моїм — наче бідний родич поруч з багатим дядьком. Я сказав про це Абелардо. Він щиро розсміявся. Кухоль міцної кави додав йому бадьорості, не кажучи вже про казанок юшки по-угорськи, з червоним перцем. Абелардо подобається пекучий червоний перець. Видно, він звик до перцю, адже перцеве дерево росте скрізь на берегах Тапажосу.

Незабаром, приготувавши все до подорожі, ми вирушаємо в джунглі. Метрів через п'ятдесят сачок, яким я ловив метеликів, намок і зліпився. Таким сачком уже не піймаєш комахи. А жаль, навколо літає багато метеликів! Я вішаю сачок на гілку — хай сохне, заберу його, коли повертатимемось назад.

У рюкзаку — дві банки з ціанистим калієм. Одну віддаю Абелардо, який, шукаючи комах, старанно заглядає під листя, під кору дерев, підважує трухляві колоди.

Перша здобич мого помічника — великий чорний лісовий скорпіон. Абелардо затискає його між двома гілками, опускає в банку і зацікавлено спостерігає крізь скло, як скорпіон здихає від отрути. Ідемо лісом мовчки. Абелардо захопила невідома йому досі робота.

— Кобра, сеньйоре! — скрикнув він раптом, підваживши повалений стовбур.

Це «двоголова» жовта змія. Вона живе в землі. Кабоклу гадають, що змія сліпа. Але наукові дані свідчать, що вона бачить. Обидва кінці — хвіст і голова — в неї однакові. Тому кабоклу називають її двоголовою.

Я обминув товстий стовбур, який, падаючи, повалив тонший, що його підважив Абелардо, і підійшов до змії. Жовта, завтовшки з вказівний палець, завдовжки близько тридцяти — тридцяти п'яти сантиметрів змія безпорадно звивається під гілкою, якою Абелардо придавив її до землі. Витягши з рюкзака мотузку, я прив'язав змію до гілки. Двоє каламутних, маленьких очей з більмом сліпо вирячились. Тільки рухливий язичок і звивання змії свідчать про її опір. Вона, мабуть, полювала на комах термітів, які прорили собі тунель під поваленим стовбуром. Абелардо поніс змію до сачка. По дорозі назад заберемо все.

Як тільки Абелардо зник у гущавині з коброю, в мене знову з'явилася недовіра до нього… Проте Абелардо повертається, і мені соромно за свою підозру.

Мій супутник дуже вправно збирає комах. Згодився досвід, надбаний в джунглях роками.

Рушниці наші стоять під деревом. Поки що вони не потрібні: тріск сухих гілок, шелест листя під ногами насторожують усе живе в джунглях. Навряд чи зустрінемось ми з якимось звіром. У бразільських джунглях краще полювати одному, щоб не зчиняти шуму, бо звірі реагують на найменший незнайомий звук і чимдуж тікають.

Запал Абелардо через деякий час вгасає, він уже байдуже збирає комах.

Іноді ми розходимося на таку відстань, що не чуємо кроків один одного.

У банках стає все більше рідкісних комах. Скільки краси, форм і барв!

Абелардо присів біля дупла поваленого дерева і щось розглядає.

Я залишаю його і йду з рушницею вперед. Серед тиші чутно лише дзвінке капання води, що стікає з рослин. Джунглі ніби вимерли.

Навколо товстого стовбура пальми урукурі лежить багато торішніх плодів, з напівзогнилих шкаралуп виглядає насіння. Розгрібаю купку зерен біля пальми. Раптом у повітря здіймаються великі коричневі лісові таргани. Двох мені пощастило збити капелюхом на льоту.

Обережно підіймаю капелюх, щоб таргани не вилетіли. Зненацька за спиною лунає оглушливий постріл. Спершу мені здалося, що Абелардо вистрілив у мене. Я блискавично повернувся, щоб відповісти йому пострілом… Але в ту ж мить з дерева, ламаючи гілки, на землю гепнуло щось важке з чорними плямами. Всього кроків за два від мене стоїть з рушницею в руках Абелардо і показує дулом під густі зарослі, де лежить темна, плямиста маса.

— Гляньте, сеньйоре! — гукає він, перезаряджаючи рушницю. — Якби я не вбив цього плямистого дідька, він міг би добре пом'яти вас…

У цю хвилину Абелардо помічає в моїх руках націлену на нього рушницю і одразу похмурніє.

— Ось воно що! — каже він сумно. Потім, наче виправдовуючись, пояснює: — Я не міг інакше, мусив стріляти за вашою спиною, вибачте.

Ще просить пробачення!

А таргани уже десь далеко, далеко — тримаю в руці лише порожній капелюх.

Підходжу до великого ягуара, якого Абелардо застрілив саме в ту мить, коли він збирався стрибнути на мене з дерева. Якби не Абелардо, ягуар схопив би мене, мов кіт мишу.

— Спасибі, Абелардо, велике-велике спасибі!

— Ну, що ви, сеньйоре, за віщо? — відповідає кабоклу, ніяково всміхаючись.

Удвох витягаємо з гущавини вбитого майже двометрового чорного ягуара.

— Ми в царстві ягуарів, сеньйоре, — зауважує Абелардо.

— Атож, у царстві ягуарів, — повторюю тихо.

З джунглів повертаємося з багатою здобиччю: дві банки комах, «сліпа» змія і шкура чорного ягуара, яку несе на плечах Абелардо. Він влучив ягуарові в ніздрю, і куля, розтрощивши шийний хрящ, вилетіла збоку.

Після цього випадку не хотілось більше залишатися в джунглях, ми повернулись на стоянку.

Розпинаючи шкуру ягуара, я сказав Абелардо:

— Коли попливеш на Тапажос, візьмеш цю