Читати книгу - "Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї"

Ну хлопець ни витримав і поцілував пташину тую у дзьобика. І враз перед ним дівчина постала. Він упізнав неї. Колись він був на заробітках у далекого пана. Там із дівчиною стрічався, та тико покинув неї, бо була надто бідна. От вона і з’явилася – то козою, то пташкою. І хлопець зрозумів – то його доля.

Так і лисиця хтіла зновика дівчиною стати. Тико ж чоловіки того ни знають, як дівчину замість лисиці побачать – бояться, сахаються та втікають. Навада, думають.

Отак і ходить по світу тая лисиця. Мо’, й ще коли людям на очі появиться.

Від вовка до вовкулаки
Зустріч із сірим гостем

Того ж 1955 року, тільки влітку, на самому нашому хуторі трапилася історія, пов’язана зі ще одним звіром. Старші були зайняті роботою на хуторі чи на полі біля хутора або йшли на роботу в колгосп: мама й бабця – в ланку, дід, який був конюхом, – пасти тепер уже колгоспних коней, а тато – ковалем в МТС. Лишалися прабабуся Пріська, котра гляділа мого молодшого братика Івана, і я. Коли мені набридало бути з бабусею і ще маленьким братиком, я грався сам або ж ішов досліджувати хутір та закутки довкола нього, де росли малина й суниці.

Одного літнього дня на краю хутора коло клуні я побачив незнайомого звіра. Він був доволі великим, сірим, і коли я наблизився, зацікавлено повернув морду.

– Бака, – сказав я. – Песьо.

Треба сказати, що собаки в нас на хуторі не було. Дід Федір не любив собак, на відміну од котів (ті хоть мишей ловлять), вважав їх дармоїдами. До того ж казав: «Де ті злодії? А як прийде, то як схоче, і з псом украде». Собак у селі називали псами, іноді хтось, йдучи в поле, брав свого пса, і коли заходив на хутір напитися води, то заходив і пес. Отож, що таке пси, я, малий, знав. Перед тим на якесь свято, здається Трійцю, ми були у родичів у селі, й там я побачив чималого рудого пса й навіть гладив його. І вперше почув, що пса, окрім як псом, називають ще й собакою.

Мені здалося, що «бака» дивиться не зле, навіть приязно, отож наважився підійти й погладити. Тут я зрозумів, що його тре’ погодувати, наказав «ти тут стій» і пішов до хати та крадькома від прабабусі виніс кілька бульбин і шкварок. Звір «бака» це схрумав. Ще й облизався. Потім глянув, як мені здалося, вдячно і зник у гущавині. Я навіть помахав йому рукою.

«Бака-песьо» приходив ще кілька разів. І я виносив йому бульбу, шкварки й хліб, вмочений у тук – розтоплений смалець. Балакав з ним і гладив. Я підгодовував свого звіра, доки одного разу не побачила бабуся Палажка, котра того дня лишилася на хуторі (а може, була неділя). Досі пам’ятаю її розпачливий крик, що пролунав несподівано:

– То ж вовк, дитино!

Бабця почала казати до вовчиська щось лагідно-докірливе. Чи то докірливо-лагідне. Йди, мовляв, сірячисько, своєю дорогою, у лісі є багато смачненьких зайчиків, а хлопчики тобі ні до чого. Бо хлопчика не тре’ чіпати, нашо він тобі малейкий, він не з вашої породи. Вовк глянув якось тужливо й погрозливо водночас. І таки пішов, поплентався, щоб більше не приходити. Якось я подумав, що, може, й справді з цього епізоду виросло те, що складає основу всієї моєї творчості – людина прагне до гармонії зі світом, з природою – й не може цього досягти, бо відчуває в них підсвідому загрозу й недовіру.

– То ж вовк, дитино!

Я не раз потім думав, чому вовк не зачепив мене, навіть дався погладити. Може, відчув довіру до малого, будучи самотнім, потребував спілкування чи просто був по-літньому ситим? Хтозна. Того вовка, певно, давно нема на світі, щоб запитати, чого так сталося.

Бабуся тоді подорікала, поойкала, взяла слово, що остерігатимусь сам далеко заходити, а потім розказала історію про вовка. Потім були ще й іще, бо чогось ця тема мене зацікавила. Швидше за все, тому, що то були таємничі історії про зустріч людини й вовка. Про пригоди вовчі. Про вовкулаку. Чи вовкуна, як бабуся казала.

Звіро-люди

Зрозуміло, що ми питали бабусю, хто ж такі ті страшні вовкулаки-вовкуни? Як ними стають? Вона й розповідала. Казала, що є люди, які вміють перетворюватися у вовка – то люди-чарівники, ворожбити. Такі зло приносять. А є й гинчі вовкуни, котрих силоміць перетворили у вовків ті ж ворожбити. Або й самі вовкулаки. То нещасні вовкуни. Особливо як їх перетворюють надовго. Щоб їм знов стати людьми, треба пройти іноді багато випробувань. Буває, що люди просять ворожбитів зробити когось вовкулакою. То гріх великий – людину звіром зробити.

З усіх почутих історій про вовкулаку подам кілька найцікавіших, в котрих і сюжет цікавий, і є своя повчальна філософія.

Вовк на дорозі

Їхав їден чоловік крізь ліс в друге сило. Їде тою лісовою дорогою, аж глянь – посеред самої дороги вовк сидить. Чоловік спершу злякався, а тоді подумав: тож день, а вовк їден, то чого маю боятися? Став і почав на вовка сабанити: уступи дорогу, бо наб’ю. А не вступиш, то у мене на возі сокира є, зарубаю. Сказав так, а вовк морду повертає і людським голосом каже:

– Нє. Нима сокири з тобою.

Чоловікові стало зновика страшно, бо сокири з ним і вправду ни було. Ну, він і здогадався, що перед ним вовкунисько. А вони чєсом, як ото у вовка обертаються, на перших порах ще яке слово сказати можуть. Раз так, думає, поговорити спробую.

– Чого тобі тре’? – питає. – Коня хочеш узєти?

Вовк зувсім по-людськи головою хитає.

– Мене хоч задушити?

Вовк зновика головою хить-хить.

– То чого ти хочеш?

І тут вовк задер голову та завив. Довго так, аж мороз по спині в чоловіка побіг, хоть і літо було. Зрозумів, що вовк просить із ним повити. Хай вже, думає, аби одчепився.

Ну, він і повив. Коли глєнь – а вовка на дорозі нима. Чоловік поїхав далі, погостював у тому силі, купив, що тре’ було, і додом вернувся.

Та з тих пір відчув, що чєс од чєсу, особливо як місячні ночі, стало йому хотітися вити. Як уже зувсім ставало нестерпно, то крадькома од жінки з хати виходив, йшов за хлів і вив. І чув, як десь далеко тоже виє вовк.

Та їдного разу пусля такого виття глєнув, а шкіра в нього геть густою