Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга друга"

— Зараз, зараз я проведу вас, моя пані…

Дайн повів її через вестибюль, зал ресторану до зашторених кабін, по дорозі несподівано завернув на кухню, про щось пошептався з метрдотелем і вибіг до неї червоний, мов рак.

— Перепрошую, але баронові сьогодні накрили в кабінеті… Це на другому поверсі…

Вони знову йшли через зал ресторану, вестибюль, піднімалися сходами. Гізела бачила, що цей хитрий чоловічок робить усе можливе, аби дати час Хорстові замести сліди. Принаймні так вона зрозуміла його поведінку. Однак коли підійшли до дверей кабінету, в якому обідав

Хорст, і почули п'яні голоси, занадто голосний жіночий сміх, вона зрозуміла, що Дайн це робив із співчуття до неї. Рішучість її враз пропала. Вона вже картала себе за те, що так необачно, нерозсудливо дозволила собі прийти сюди. Хіба вона не знала, що Хорст п'є, що тижнями не приходить до тями.

Дайн тихенько постукав. За дверима гула п'яна оргія. Він озирнувся, ніби запитуючи, чи варто стукати ще. Гізела стояла бліда, губи збіглися на нитку. Вдруге постукав сильніше. За дверима почулися чиїсь кроки. «Це він, — майнуло в голові Гізели. — Зараз прочиняться двері і він стане, похитуючись, на порозі, п'яний, скуйовджений. Так, я сама бажала цих хвилин ганьби і приниження…»

— Хто там?! — сердито запитали з-за дверей.

— Я, Хорсті… Стефан…

Двері прочинилися. З кабінету війнуло димом, запахом печені і шотландського віскі.

— Стефан?! Якого чорта… Я просив, щоб мене не турбували! — Двері зачинилися рвучко, нервово. Звук ударив, ніби кулаком у груди. Гізела відсахнулася.

— Але ж Хорсті! До тебе прийшла твоя дружина! — крикнув Дайн.

Двері поволі відчинилися. На порозі, похитуючись, стояв Хорст з бокалом у руці. Подивився на Дайна, ніби крізь малопрозоре скло, п'яно струсонув головою і кинув через плече до своїх гостей.

— Ану, замовкніть, ви!.. Хто прийшов, Стефане?

— Твоя жона, Хорсті, Гізела… — винувато промовив Дайн.

В кабінеті урвався сміх. Якісь молоді жінки повисли у Хорста на плечах і уп'ялися в Дайна цікавими очима. З дверей до коридора потяглося пасмо сизого диму, ще гостріше війнуло пахощами страв, дешевих жіночих парфумів і поту. Хорст струсив з плечей в'ялі руки дівчат.

— Ти кажеш, прийшла Гізела? Де вона?

Дайн озирнувся, але Гізели поруч нього вже не було.

— Де Гізела, Стефане? — Хорст виглянув з дверей у бік холу.

— Тільки-но була тут…

— Ти що, вирішив морочити мене?

— Присягаюсь, вона тільки-но була тут… Хочеш переконатись, поглянь у вікно. Вона, певне, сідає в машину…

— А що їй треба?

— Не знаю… Не сказала… Мабуть, щось важливе…

— Що може бути важливого у Гізели фон Глевіц до Хорста фон Торнау, коли все лежить в руїнах… вся Німеччина! Ех, Стефане, пусте… Мабуть, знову забажалося накинути на мою шию зашморг… — Хорст раптом привітно посміхнувся Дайнові: — Випить хочеш?

— Я б з радістю, Хорсті, але серце… не дозволяє…

— Ну, як знаєш, — Хорст зачинив двері перед самим носом у Дайна-Рябчука.

Зима чіплялася за березень довгими руками холодних дощів, поїла по-весняному запашне повітря промозклою вологою, котила од Шумави кучугури обтяжених останнім снігом хмар. Усі, кого це похмуре надвечір'я застало в дорозі, поспішали дістатися оселі і затишку. Тому нетерплячість, з якою рвався на південь чорний «мерседес» Гуго фон Глевіца, нікого не дивувала. Тонко і болісно стогнав зустрічний вітер, співав свою натужну пісню мотор, податливо лягав під колеса широкий бетонний пояс автобану. Десь там, попереду, за порослими лісом горбами Швабської Юри, ховався Мюнхен. Одна по одній відкочувались назад попутні машини, неначе кожна з них була сходинкою, досягши якої, він усе ближче ставав до своєї мети.

Останнім часом Гуго помітив, що досить йому було залишитись на самоті з думками, як вони неодмінно повертають його до теки професора Цур-Гаєра з промовистою назвою «Діамантове чудо». Думки про неї забирають його волю, мозок, серце, полонять все його єство, і тоді він потрапляє у якийсь транс, лет фантазії; мета здається йому такою високою, а план її досягнення таким простим і реальним, що приємно холоне під серцем і перехоплює дух, як у дитинстві, коли його вперше посадовили на велику гойдалку. Стрілка спідометра здригалась од жаху за цифрою 150, а він усе тиснув на педаль газу, ніби шалена швидкість допомагала повніше відчути увесь шал честолюбних мрій. Тоді він бачить широку ріку золота, яка несе його до берегів казкового щастя. Солодкі хвилини. Вони п'янять душу, переносять у таємничий і бажаний світ.

Проте Гуго фон Глевіца аж ніяк не можна було назвати мрійником. Швидше навпаки, він був твердим реалістом, бо завжди будував свої плани на реальній основі; хоч кожен з тих планів мав добрий домішок авантюрності, але то вже більше стосувалось його натури, а можливо, було й ознакою нинішнього часу. Відчуваючи, як навколо нагнітається атмосфера бізнесу, як сама присутність американських військ розпалює в німцях комерційний дух, пронизуючи ним усю товщу суспільства від найнижчих до найвищих його верств, Гуго фон Глевіц ось уже кілька років виношує заповітні плани власного збагачення. Ще з тих часів, коли він виконував делікатні доручення в операції «Бернгард», і потім, після краху «третього рейху», коли зачепився за «Групу боротьби» і з допомогою старих батькових знайомств потрапив на її штаб-квартиру у Грюневальді, він мав змогу переконатись: все і всі заражені бацилою бізнесу. Все, що можна продати і купити, в післявоєнній Німеччині продається і купується. Процвітають гендлярі, спекулянти: хто сидить високо, роблять свій бізнес, прикриваючись політичною необхідністю: ці — зарозумілі, зухвалі, їм байдуже, що говоритимуть про них в народі, вони готові розтоптати своїми лакованими штиблетами кожного, хто насмілиться стати на перешкоді; ті, що сидять нижче, ведуть свою комерцію боязко, ховаються в глибоке запілля, не гребуючи і чорним ринком. Від Хільдебрандта до найнижчого