Читати книгу - "Полонені Барсової ущелини"

є? Є! А Шушик, дочка Ашхен, та прямо сказала матері: їдемо на Схід, до ведмедів, які ловлять рибу… Може, слова твого сина повторювала… — І Аршак зніяковів: «Чи не образиться Арам?..» — Та й мій, ніде правди діти, від твого недалеко втік. Теж у голові вітер, — додав він, щоб пом’якшити сказане.

— Що ж нам тепер робити?.. Може, почати шукати їх на полях чи підняти людей?

— Якщо вони на полях — самі прийдуть, знайдуть дорогу! Твій син — мисливець, син Авдала — пастух, і собака з ними розумний. Якби вони були в наших місцях, собака, напевно б, дав знати… Ні… Мов телята, яким вітер ударив у голову, кудись подалися… Пропадуть…

Похитав головою Аршак, пришпорив коня. Поїхав за ним і Арам.

Звістка про те, що пропали діти, швидко облетіла село. Учні, зібравшись групами, насторожено обговорювали подію, директор школи говорив по телефону з районним начальником міліції.

Знову прочитали одержані з ферми листи, знову розпитали листоношу та Аршака і прийшли до висновку, що хлопці вирушили на Далекий Схід.

— У цьому віці буває таке…

У цьому віці голови в дітей завжди набиті різними фантазіями.

Особливо в таких, як Ашот. Його я добре знаю… — сказав директор школи, старий учитель, сутулуватий чоловік з маленькою борідкою. — Навіжене дитинство!

І я колись тікав з дому, — признався він з ніжністю в голосі, схвильований спогадами.

— Отже, не треба село на ноги піднімати, людей на розшуки посилати! — вигукнув голова колгоспу Арут. — Ух!.. Наче в мене й без цього мало турбот, а тут ще ці дітлахи… Справжнісінька кара! — завжди чимсь заклопотаний, він раптом накинувся на Арама і Аршака: — Якщо вони зараз тікають із села, які ж із них колгоспники вийдуть? — А Саркіса, сина Паруйра, голова взяв під свій захист: — Він що? Він, як теля. Розвісив вуха! А ось синок Арама — цей хлопець наче з ланцюга зірвався. От і підбурив Саркіса. А може, навіть налякав і з собою взяв. Вони «все можуть!.. У них і батьки такі — хіба вони мене на зборах не залякують, не критикують? — розходився Арут.

Арам слухав усе це і, хоч у ньому закипала кров, намагався стримуватись.

З району в усі кінці були розіслані телеграми з проханням затримати втікачів, але, незважаючи на це, колгоспники вирішили, що комусь треба поїхати слідом за ними.

Кому ж?

Назвали комірника Паруйра, якого вважали найметкішим у селі.

— Ти розмовляєш по-російському, світ і людей бачив, — говорив йому батько Гагіка. — А коли тобі одному незручно, то і я з тобою поїду, і Арам.

— Арам?.. Якби Арам був людиною і не народив такого розбишаку! Сина мого з розуму збив!.. — кричав Паруйр.

Вуха його від гніву почервоніли, лоб вкрився крапельками поту, темно-сірі очі помутніли. В цю хвилину він дуже нагадував свого сина Саркіса.

— Не будемо сваритися… Нам тепер треба поспішати, щоб перехопити їх у дорозі, поки вони ще недалеко від’їхали, — заспокоював його Аршак.

— Хай вони будуть прокляті! Нехай собі їде! — відрізав Паруйр і, побачивши голову колгоспу, поспішив до нього. Паруйру чомусь не вірилось, щоб хлопці, особливо Саркіс, втекли на Далекий Схід.

Ну, коли Паруйрові байдуже, а доярка Ашхен — вдова з двома дітьми — не може їх лишити самих, і пастух Авдал, батько Асо, не може покинути отару, доводилось їхати тільки Араму і Аршаку.

Розділ дванадцятий

Про те, що жодна істота добровільно не згодиться стати поживою для іншої

Коли Ашот прокинувся й розплющив очі — це був уже п’ятий ранок — він побачив, що Асо ріже на шматки толах — одну із своїх коротеньких обмоток з грубої тканини.

«Що ти робиш?» поглядом запитав його Ашот.

Асо теж мовчки підняв праву руку, повертів нею трохи у себе над головою і посміхнувся.

— Праща? — догадався Ашот.

Асо кивнув.

Гагік прокинувся від їхніх розмов, протер. очі і, зігнувшись, вийшов з печери.

— Поздоровляю! — крикнув від з порога. — Знову на метр снігу накидало!..

Хлопці мимоволі здригнулись, а Шушик відчула на очах сльози. Вона давно вже не спала — хіба в цьому холоді можна засмути?

— Це добре, якраз такого снігу я й чекав, — підкреслено безтурботним голосом сказав Ашот… — Раніше сніг зверху підмерзав і куріпки тікали, а тепер не втечуть — проваляться…

— А як ми їх ловитимемо: за хвіст чи за голову? — запитав Гагік.

— І скільки кілограмів важитиме кожна? — вперше втрутився в розмову товаришів Асо і тут же засоромився й почервонів.

— Ого, Асо! Мишка невеличка, та зубки гострі! І ти з мене глузуєш? — здивувався Гагік. — Ану, дай гляну, що ти там зробив. Ну, порізав толах, а де ж ти візьмеш мотузки для своєї пращі?

— Мою панчоху можна розпустити, — витираючи сльози, сказала Шушик.

— Я не дозволю брати твою панчоху, хушке Шушик! — знову зашарівшись, сказав Асо. — Подивись-но, скільки в мене мотузків! — і він показав на свої личаки.

А личаки у хлопця були особливі. Вони відрізнялися від звичайних тим, що верх їх був густо прошитий товстими барвистими нитками. Асо розпустив частину цих ниток і скрутив з них міцні шнурки, які поприв’язував до шматків толахів.

— Умієш метати? — запитав він Ашота, але, ніби злякавшись, що запитання образливе, заспішив виправити свою помилку: — Ну звичайно ж, умієш!..

— А ти?