Читати книгу - "Скарб Зеленого Байраку"

160
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 30
Перейти на сторінку:
ворушиться, — де сховався ворог. Ще не стих грім мого пострілу, дим пороху не розвіявся, як я вихопив шаблюку, і кінь помчав мене до другого татарина. Той випустив стрілу, та не влучив. Зрубав я йому голову. Зняв його колчан і криву шаблюку, повернувся до першого, забрав і його зброю, тіла кинув вовкам на поталу. А побратима треба поховати. Поки бився я, не боліла рана, тепер як вогнем пекло в животі, почала мучити спрага. Затулив рану клаптем ганчірки. Гойдає мене як на байдаці в морі, а я роблю своє. Мертвого побратима прив’язав до сідла і поїхав до схову. Байрак, в якому була наша криївка, заріс унизу густим лісом. Як стіни, круті його схили. Є в них ями та провалля і просто навіси з каміння. Біля високої могили, насипаної в старовину, в печері був наш схов.

Щоб дістатися криївки, треба йти вузьким виступом скелі, що круто спускається вниз. Потім сплигнути на маленький майданчик, а з нього перебратися па ширший виступ. Вхід до печери закриває велика брила. Між брилою і стіною урвища треба просунутися ще два ступені. Тоді відкриється лазівка в печеру. А в самій печері є ще одна лазівка — сховок.

Думав я почесно поховати побратима, щоб його козаче дуже тіло не з’їли звірі, не розкидали по дикому полю кісток, та немає сил. Чую, самому скоро кінець. Хочеться й після смерті лишитися вкупі з побратимом. Тож і вирішив я мертвого Свирида опустити в сховок.

На міцному волосяному аркані спустив до криївки здобич. Трохи відпочив. Потім зняв сідла та вуздечки з коней і пустив їх у степ.

А тоді поховав побратима. Викопати яму не зміг, тому завалив його камінням. Відчував — сили у мене лишилося мало.

Подивився з тугою на зелене привілля, прощаючися з білим світом, і сам спустився до печери.

Квапився. Часу в мене обмаль. Лишив у печері біля себе найпотрібніше і зброю, а сховок завалив камінням. Випив води, ліг і мов у нічну чорну темряву провалився.

Другого дня пекла мене гарячка. Метався я від різкого болю в животі. Вранці трохи очуняв і став дописувати ці рядки.

Прощайте, люди! Не поминайте лихом козаків-побратимів. А хто знайде скарб, хай використає для бідних людей».

Оксана зітхнула і неголосно сказала:

— На цьому кінчаються записи побратимів. Більше нічого не можна дізнатися про їхнє життя. Решта записів не становлять інтересу для історії.

— Ні, можна! — голосно сказав один студент.

Володимир Петрович кинув швидкий погляд на хлопця.

— В думі про побратимів розповідається, як жили в Січі козаки Свирид і Максим. А в кінці думи сказано, що в Січі довго шукали побратимів та ніхто не знав, де вони поділися.

Звісткою про їхню загибель були коні. Їх спіймали запорожці недалеко від Січі. Але коні не могли нічого розповісти про своїх хазяїв.

— Ця дума мало що додала до страшної повісті про той час, — відзначила Оксана.

— Хай небагато, але й це важливо. Історик збирає по крихті відомості і створює повні картини минулого життя. От вам, Оксано, і треба цим зайнятися, — закінчив Володимир Петрович.


КАМЕЯ ФЕМІСТОКЛА


Країна потребувала багато заліза. І геологи почали пошуки нових покладів заліза на самому півдні Керченського півострова.

Місця тут привільні, степи широкі. На схід сонця — протока, що з’єднує моря Азовське і Чорне, а на південь — синява Чорного моря.

Геологи бурили свердловини, визначали, де і як залягає залізна руда, який шар грунту ховає її. А в місті креслили великі карти залягання руд і готували проект містечка гірників.

Коли польові роботи й розрахунки були закінчено і плани будівництва затверджено, сюди, де мало вирости містечко, вислали грейдери. На одному з них працював Віктор, сімнадцятилітній хлопчина, що навесні закінчив середню школу.

Віктор був невисокий, кремезний, хвацьким чубом вилися неслухняні рудуваті кучері. Його сірі очі завжди уважні й спокійні, але на обличчі інколи сяяв бешкетний усміх. Любив Віктор під час роботи співати. З піснею працювати було веселіше. Голос його, низький і густий, добре Зливався з буркітливим шумом мотора трактора. Здавалося, що людина і машина ведуть спільну пісню, пісню праці й звитяги.

За кермом Віктор серйозний: не любить робити абияк. Ось хоча б тут: перш ніж почати роботу, він уважно роздивився місце і прикинув, як краще і швидше розрівняти його. Увечері разом із десятником вони забили кілочки, які позначали майданчик роботи і висоту шару грунту, що його мав зрізати ніж грейдера. Рано-вранці, коли над протокою клубочився туман, Віктор під’їхав до ділянки, тепер добре йому знайомої, опустив ніж, додав газу, і трактор рушив уперед. Заспівав і Віктор.

Широкий ніж грейдера зрізав шари сухої каштанової землі й сунув її до низини, де ще стояла після зимових дощів вода.

Так працював він до полудня. Добре працювати, коли Знаєш своє діло. Віктор же знав і машину, і роботу чудово. По звуку мотора хлопець відзначав, який грунт зрізає ніж.

Опівдні мотор натужно заревів. Здавалося, він напружує останні сили і от-от зупиниться. Нарешті машина подолала перепону. Мотор знову заспівав спокійно, але тоном вище. Віктор оглянувся і побачив, що ніж вивернув кілька великих каменів. Під ними, в землі виднілися червонуваті круги.

За другим заходом біля того місця мотор знову загурчав голосніше. І знову Віктор побачив позаду вивернуте каміння та червонуваті круги. Діаметр кожного сягав метра. Хлопець зупинив трактор і, легко зіскочивши на землю, підійшов до таємничих кругів. їх було п’ять, усі з червоної обпаленої глини. Стінки сантиметрів п’ять-шість завтовшки.

Хлопець уважно роздивився круги, але не зрозумів, відкіля вони тут і навіщо. Повернувшись до трактора, він повів машину правіше. Однак

1 ... 22 23 24 ... 30
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скарб Зеленого Байраку», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Скарб Зеленого Байраку"