Читати книгу - "Дисертація лейтенанта Шпильового"

Пивний ларьок…» Так чи інакше, все це було пов’язано з Трубниковим.

Невже!?

Трубников уважно оглянув вулицю і сказав:

— Жар-рко! У вас на кухні нема холодної водички?

— Хвйлинку, я зараз принесу, — квапливо сказав я.

— Спасибі, я пройду сам. Не турбуйтесь.

Я згадав, що на кухні у нас є чорний хід, який виводив на глухий задвірок. Пускати його туди не можна. Втече.

Я хотів подати знак Костіну, але Трубников різко і безцеремонно відсунув мене од вікна.

— Що ви, справді. Задуха ж яка!

Він дивився мені прямо у вічі, і я побачив третього Трубникова: холодного, хитрого і гострого, як лезо фінського ножа. Ворог! Це поняття, що здавалось далеким і нереальним, несподівано набуло фізичних обрисів.

— Одійди! — просичав він крізь зуби.

Галинка зойкнула.

— Вадиме, що трапилось?

Тримаючи в руці револьвер, Трубников відпихав мене од вікна. Я швидко обернувся, схопив його за руку і в ту ж мить дістав страшний удар у щелепу.

Галинка закричала і кинулась до нас. Наче у сні я почув звук пострілу. Галинка опустилася на коліна і здивовано поглянула навкруги.

Трубников рвонувся до виходу. Я схопив килимову доріжку і з усієї сили потяг її на себе. Трубников упав навзнак. Я кинувся до нього, почав викручувати йому руку. Збиваючи меблі, ми качалися по кімнаті. Трубников видихався…

В цей час до кімнати вбігли оперативні працівники.

Трубников підняв руки.

Ввели ще одного чоловіка: низенького, чорнявого.

— На страховці стояв, — кивнув на нього один з тих, що вбігли.

Я подумав, що це і є той самий Чорнявий, який видавав себе за кореспондента. Важко дихаючи, я оглянувся і побачив Галинку, що лежала на підлозі. Її плаття було залите кров’ю. Не тямлячи себе, я кинувся до неї і, взявши на руки, побіг до виходу.

— Машина біля парадного! — крикнули мені слідом.

Шофер, нічого не питаючи, завів мотор. Ми виїхали на проспект.

— Швидше, швидше! — механічно підганяв я шофера, а сам дивився на загострене, бліде, найдорожче мені обличчя.

У приймальній палаті лікарні я поклав Галинку на білу кушетку. Прийшов лікар, перевірив пульс і наказав:

— В операційну.

Галинка розплющила очі. Вони у неї були бляклі. Кволо усміхнувшись куточками губів, Галинка прошепотіла:

— Вадиме, тобі двадцять очок за хоробрість…

ОСТАННЯ КРАПКА

Моя лекція закінчена. Я вже читав її морякам нашого корабля, а потім особовому складу з’єднання. Нещодавно подзвонили з політвідділу і попросили виступити в матроському клубі. Я погодився. Лекція викликала великий інтерес. Мене засипали запитаннями. Я відповідав грунтовно, бо тепер таки знав про Петрищева все. Останню частину, яка стосувалася подій, що відбулися після вибуху, мені допоміг узнати полковник Танюшин. Закінчивши операцію, він розповів мені таке.

Після висадження в повітря складів Петрищев залишився живий. Як було домовлено, у першу ж ніч він пішов на визначене місце, де його чекав катер. Але по дорозі Матвія схопили. Його впізнав і зрадив місцевий мешканець Саржевський. Очевидно, видаючи себе за Гужву, він боявся за власну шкуру. Він добре розумів, що пошуки матеріалів про Петрищева все одно приведуть і до нього.

Танюшин мав рацію, висловлюючи сумнів, що Саржевський на допиті все сказав. Матвій попав до рук агента німецької військової розвідки, якогось Феттера, що його закинули до Волногорська на початку війни. Феттер, він же Трубников, збирав дані про лабораторію Іващенка.

Саме за його рекомендацією на Волногорськ було спішно кинуто дивізію Кеніга. Як відомо, ця операція закінчилась для фашистів невдало.

Схопивши Петрищева, Феттер вирішив з його допомогою проникнути до лабораторії Іващенка, що була вже в евакуації. Але Матвій не тільки не погодився стати помічником у цій справі, а й не виказав ніяких даних. Феттер застосовував найстрашніші методи катувань, але безрезультатно. Нічого не сказавши, Матвій Петрищев помер.

Минав час. Закінчувалась війна. Агентура абверу перейшла в інші руки. Феттер блукав по Південній Америці, коли його розшукали і привезли в Європу. І ось, через багато років, почалася нова операція під кодованою назвою «Центавр». План цієї операції запропонував Пауль Феттер. Суть її полягала ось у чому: до Іващенка підсилають людину, яка видає себе за Петрищева. Це дуже зручно: на Батьківщині його давно забули. Родичів у Матвія теж нема. Іващенко його напевне не знає в обличчя. Він йому дуже вдячний за виконане завдання і, звичайно, не відмовить, якщо Петрищев звернеться з проханням прийняти його на роботу в інститут. А що інститут мають перевести сюди, у Волногорськ, Трубников був певен.

І ось Трубников у Волногорську. Перше ж знайомство з районом дій свідчить про те, що не все забуто про Петрищева. В музеї є деякі, правда досить скупі, документи. Трубников викрадає фотографію і виймає з справ оригінали документів. Ці документи повинні в майбутньому дуже допомогти удаваному Петрищеву. Серед злочинців Трубников знаходить собі спільника. Ще в роки війни вони співробітничали з фашистами. Це був Красильников, або Чорнявий, як його називали в показаннях свідки. Красильников видавав себе за кореспондента газети і взяв документи у Нюри Пасивіної.

Маючи оригінал свідоцтва про народження, листи, фотографії, удаваний Петрищев уже міг виходити на арену.

І його висадили з підводного човна тієї пам’ятної ночі, коли я з групою своїх товаришів перебував на щиті. До речі, саме в ці дні я з’явився в музеї. Це плутало їхні плани.

Перше рішення Трубникова: знищити мене. Красильников стежив за мною. Він іде на кінцеву зупинку і виводить з ладу гальма в тому автобусі, де я мав їхати. Тільки завдяки щасливому збігу обставин я залишився живий. Потім мене вирішили скомпрометувати біля пивного ларка. Це був досить витончений маневр. Адже Скосирєв все ж таки усунув мене од пошуків, хоч і ненадовго. Що не кажи, а статут я