Читати книгу - "Амністія для Хакера"

те, що лишилося, можна було витягти хіба що іржавий цвях зі стіни.

Трупи поклали на ноші й повезли на експертизу. Ніяких документів при них не знайшли. Один, той, що в куртці, мав застромлений за ремінь штанів пістолет ТТ з повним боєкомплектом та запасну обойму в кишені куртки. У другого в кишені лежав газовий револьвер з коротким стволом, заряджений нервово-паралітичними патронами, і ніж, такий самий, як і той, що лежав на підлозі. Обидва мали в кишенях по кількасот доларів і стільки ж гривень. Обидва отримали по два постріли в груди. Кулі, що обірвали їхні життя, і зараз знаходилися там.

Дактилоскопісти зняли відбитки, звідки тільки було можливо, й поїхали розбиратися. Весь народ поступово розійшовся, і в помешканні залишилися Кобища, Можейко і Сердюк, якщо не рахувати молоденького сержанта з чергової бригади, який терся у дверях, не знаючи, куди себе подіти.

— Ну що, сищики? — Кобища нарешті дозволив собі сісти. — Які будуть міркування?

Якби Можейко зараз сказав своє традиційне: «Ну, міркування — це ваша…», сталося б, напевно, щось страшне. Разом з тим уникати ініціативи в подібних випадках було, здавалося, якоюсь його вадою або звичкою. Тому, наче зібравшись із думками, склавши пальці в замок і хруснувши ними, він зосереджено промовив:

— Гадаю, міркування можна буде висловлювати лише після однієї з експертиз, результату якої усі тут присутні чекають з найбільшим нетерпінням. Без неї зараз можна тільки ворожити на кавовій гущі. Зав’ялов обіцяв упоратися за двадцять хвилин. Приходько — за півгодини. Півгодини на дорогу та всілякі приготування. Нехай мізки відпочинуть, а там наляжемо… Так, патроне?

— Наляжемо… — скривившись, невесело повторив Кобища і витяг із пачки сигарету. — Зараз працюємо у квартирі. Ти далі труси свідків. Сьогодні ніхто не спатиме. І завтра. Схоже, у нас тут пішло-поїхало…

Опери перезирнулися. Цю фразу начальник відділу промовляв лише у тих випадках, коли виникало побоювання, що ситуація виходить з-під контролю.

Телефон у кишені майора задзвонив через сорок п’ять хвилин. Це був Приходько.

У кімнаті стояла тиша. За три хвилини Кобища поклав мобільний до кишені й сказав:

— Тридцять восьмий калібр, та сама «Беретта». Каже, що ніби знову з глушником тієї ж системи. А враховуючи попередній висновок судмедекспертизи, стріляли за годину до нашої появи… Твою ж мать…

Картина складалася весела. Виходило, діяв той самий нахабний дилетант, який пришив Ромазана. Він постійно був на півкроку попереду них, при цьому працював розкуто, нехтуючи або просто не знаючи елементарних правил. Що й казати, якщо справа вже дійшла до дешевих ефектів на зразок послань, написаних кров’ю жертв на стінах, залишених невідомо для кого! Схиблений романтик. Або, навпаки, віртуоз, який майстерно заплутує слідство.

— Ну що ж, — заговорив нарешті майор, — от ви й дочекалися. Це хотіли почути?

Обидва кивнули у відповідь, а Можейко додав:

— Я знав, що це той самий. Просто відчував, що це він. Якщо хочете, в мене на нього якийсь нюх з’явився…

Кобища тільки несхвально зиркнув на свого помічника, а той продовжив:

— Гадаю, скоріш за все, тут відбулася їхня розбірка. Вони таки знайшли те, що шукали, і про це свідчить витягнута решітка та обірвана нитка. Після того як цінність опинилася в їхніх руках, він їх просто прибрав.

— Схоже на те, — підтримав його і Сердюк, — знайшли, пішли до кімнати, і він їх…

— А яку роль відіграє ніж, знайдений на підлозі, — втрутився начальник, — і що робила при цьому молода комерсантка Наталія Миколаївна Косовська, якщо взагалі була тут присутня?

Ті двоє замовкли.

— Гадаю, все відбулося трохи не так, — продовжував Кобища. — Імовірніше, він застрелив своїх спільників не після отримання знахідки, а до того. Можливо, в нього були підстави сподіватися, що швидко знайде місце схованки. Безперечно, Ромазан, який часто бував у своєї родички, заховав це тут. Тепер, думаю, у цьому немає жодного сумніву. Той, хто здійснив напад на його квартиру, не знайшов там того, що потрібно, або знайшов не те. Коли це з’ясувалося, на квартиру налетіли вдруге, вже опечатану. Безперечно, цього разу він був не сам. Один таке за ніч не зробить. Та й хтось повинен стояти на шухері, інакше ризик надто великий. Отже, вдруге працювала команда. Не знайшли знову нічого. Тоді й почали шерстити Ромазанових родичів. Гадаю, хтось один там думає за всіх. Можливо, це той наш бородатий. А може, й ні. Те, що стріляє один і той самий пістолет, не означає, що тисне на спуск одна й та сама людина. Але менше з тим. Той, хто в них думає і приймає рішення, гадаю, відразу встановив, що з Ромазанової квартири після вбивства було взято не те, що потрібно, бо вже за два дні на цвинтарі він розгорнув пошуки родичів із встановленням місць їхнього проживання. Можливо, за якимось критерієм він одразу встановив, що схованка знаходиться саме тут, у Наталії Косовської, адже хлопець, який знайшов цю адресу, отримав приз, а потім почав він також саме звідси. Щоправда, є одне «але». Вони чомусь довго чекали, а тоді спочатку налетіли на опечатану квартиру і лише потім заявилися сюди, взявши в помешканні Наталії Косовської те, що так довго шукали, додам, знову-таки за нашими припущеннями. Гадаю, саме таке загальне уявлення складається на даний момент…

— Можливо, були в них якісь вагомі підстави вважати, що Ромазан тримав це все-таки у власній квартирі? — вголос подумав Можейко.

— Можливо, — погодився майор. — А от далі ми знову спостерігаємо доволі дивні речі. Не конче зрозуміла для мене сцена розправи. Ці двоє вочевидь не чекали такого повороту. Вбивця мав тримати пістолет у руці. Витягти пістолет звідки б не було і зробити чотири постріли — на це потрібен час. А вони також не діти. Принаймні другий повинен був спробувати також вихопити зброю. А диви — обидва виявилися беззахисними, наче ягнятка. Ну, ніж у руці того, що в куртці, я не рахую. Гадаю, це не був самозахист. Загиблий дістав ніж для чогось іншого. Можливо, ним знову збиралися потрошити подушки або дивани. Безглуздо, погодьтеся, хапатися за ніж, коли за поясом пістолет. Ніж, звичайно, повинен належати загиблому