Читати книгу - "Морська чайка"

копатись? Он ніхто не хоче своїх дітей до роботи привчати. Отам у нас — по сусідству киянка одна відпочиває. Може, помітила — товста гака, з таким хлопчиком, як опецьок. Санко! Як звуть отого товстунчика, що в Бузаментихи спинився?

— Га?

Сайка підвела свої окуляри від книги.

— Хлопчика того як зовуть?

— Ой мамо, тут немає ніякого хлопчика! Тут розповідається про одного шпигуна, який проліз на нашу територію попід снігом. Але його вже ось-ось розшукають. Ох, цікаво, мамо!

Тьотя Надя облишила Сану:

— Ану тебе! Читай уже. Так ота киянка свого в музики готує. Щоденно примушує співати. Сама тягне, а воно за нею. Голосу немає ніякого, нявчить, нявчить, як котеня, а тягне. І ото що ти думаєш — і вивчить. І співатиме.

— Хіба мало є артистів безголосих? — згоджується мама.

— От і не співаком буде Асик! — гукаю я з кімнати. — Він музикантом буде. На скрипці гратиме.

— А ти спи вже! — гримнула на мене мама. — Хай голова в тебе не болить за Асиків. Ким буде, тим і буде.

Я замовкаю. Справді, яке мені діло до Асика? Хай хоч і на контрабасі грає. Чому це я маю через нього мамин гнів на себе накликати?

Згодом тьотя Надя знову розповідає про свою Санку:

— Я така рада, така рада… Взялась Сана за книжки, то я мов на світ наново народилась. Думаю, може-таки, хоч учителька яка з неї виросте, може, хоч секретарка яка, та не буде так, як ото я, день у день рибу ту патрати на риббазі, мозолів не набиватиме на долонях.

Я сам до себе посміхаюсь. Ох і розбирається ж тьотя Надя в справах. Вона думає, що робота учительки така легка? Ого, хай вона справиться з нашим братом, хай одні тільки зошити наші перечитає. Ми там такого понаписуємо, що й самі не прочитаємо потім, а вчительці все те перевіряй.

А моя мама, зітхнувши, й собі:

— Отож і мій чоловік хотів Данька в військове училище віддати, офіцером зробити. Але я — пі в яку! Вистачить з мене уже чоловіка офіцера, а ще щоб і син — та ні в яку! То ж анахтемська робота. По-перше, офіцер, мов те перекотиполе — сьогодні тут, а завтра там. По-друге, офіцер, як та заводна машина, затемна встає і опівночі лягає. Та все в полі, та все з солдатами. А коли війна — то подумати страшно. То щоб я, маючи одну ту дитину, свідомо робила з неї військового? Та ніколи в світі! Хай учиться. Поки й можна — хай учиться. Спочатку десять класів, потім десь в інститут чи в університет, так і провчиться до двадцяти двох чи трьох. А там виросте, змужніє, зміцніє — вибере собі роботу до смаку.

В мене аж мороз іде поза шкірою. Це ж усе життя, як отій Сані, доведеться мені сидіти над книгами. А дідусь рибу ловить, а татусь солдатів учить на танкодромі. Ех, життя! Ні, не хочу я бути ким-небудь, краще я стану рибалкою, рибу з дідусем ловитиму.

Я вже бачу, що пі мама, ні тьотя Надя нічого цікавого не скажуть. А сонце вже хилиться до заходу, саме бички беруться в хлопців.

— Мамо, я вже виспався!

— Виспався? — дивується мама. Натираючи кулаками очі, я виходжу з кімнати.

— Виспався. Мені навіть татко приснився.

— Ну, то йди он пограйся з Саною.

— А я не хочу гратись. Мені он чайку погодувати треба. Мама задумується на якусь хвилину.

— Ну, йди годуй, тільки не біжи нікуди, бо вже ніс загострився від тих біганок.

— Добре! — обіцяю я.

Схопивши в руку вудку, я вибриком збігаю по кручі до моря. Хай собі мама з тьотею Надею сперечаються про те, ким я буду, коли виросту. А поки що я — запеклий рибалка.

«КОТЯЧА» МУЗИКА

Трапилось так, що й цього вечора я загулявся допізна. Хоч у будинку відпочинку і не було кіносеансу, але Коська пронюхав іншу розвагу. Він підслухав, що Ів зі своєю Сімоною влаштовують тапці біля риббази. Отож іще задовго до тих танців ми вже були біля причалу.

Ів та його подруга з'явились зі своїм ящиком вже тоді, коли на море впали сутінки. Він, як завжди, в куценьких коричневих штанцях та сорочечці, на якій викручувалися в усі боки мавпи. Вона — в чудернацькому платті, з великим бантом на спині і з боковими розрізами до самого пояса, — смішно дрібцювала на тонісіньких каблучках, аж дивно було, як вона їх ще не зламала.

Іва та Сімону радісно вітав Жорка-одесит.

— Шьо, баришия, потягло на морську прохолоду? Шьо, я вам скажу, за краса — море ввечері! Пам'ятаю, ми йшли на «Товарище» під усіма парусами в Індійському океані. Штиль такий, що аж в очах миготить, а вечір! Тисяча і ще одне задоволення на додаток. Я, знаєте, баришня, ось так сидів на кубрику і теж, знаєте, дихав прохолодою і милувався вечірньою загравою. Шьо й казати — неповторно чудовий Індійський океан! Це вам не Атлантичний. О, то розбійник! Як стругоне, як стругоне вітер, як підуть вибивати чечітку хвилі, аж у зуби, не повірите, баришня, — ступайте ось сюди на місток! — аж у зуби заходить. Пам'ятаю, ішли ми тоді на «Комсомолі»… ні, пробачте, баришня, брешу, на хлагмані я тоді плавав…

Говіркого Жору перебив Ів. Діставши із Сімонної сумочки. півлітра горілки, він наказово прогув:

— А чи не знайдеться в тебе, Жорко, якоїсь посудини? Жорка враз прояснів:

— Шьо за питання? Моряк без посудний — все одно, що море без води. Найдемо й