Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

Скоропадський двічі відмовився призначити його військовим міністром. Докл. див.: Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє—минуле. – С. 258. ">[109]

Враховуючи обставини місця і часу, годі було й сподіватися, що інформацію про підготовку повстання вдасться утримати в таємниці. Власне, це добре розуміли його організатори. Сам Шаповал вважав, що чутки про підготовку повстання розповсюджувалися в Києві через Садовського, Кушніра, Ніковського та Єфремова. Він також повідомив, що есери «спромоглися» скликати так зване «офіційне» засідання неіснуючої Головної Ради УНС. На ньому «Винниченко красномовно і офіціозно, як Голова Національного Союзу заявив, що він не знає ні про які подібного роду авантюристичні заходи в Національному Союзі і може одверто і з повною рішучістю спростувати всякі провокаційні чутки. Навпаки, – запевняв Винниченко, – Національний Союз і т. д. і т. п.». «Я, – записав з цієї нагоди Шаповал, – вніс відповідну резолюцію», в якій, зокрема, зазначалося: Головна Рада УНСоюзу «прохає все громадянство прийняти до уваги лише постанови Українського Національного Союзу, відкидаючи всякі чутки, котрі ширяться з метою знервувати громадянство і внести дезорганізацію, яку використовують на користь української справи…» «О ти, політична мораль…» – такими словами завершив свої спогади про підготовку повстання головний його організатор.[110]

9 листопада – останній день Української Держави

Розповсюдженням резолюцій Шаповал, якщо вірити його мемуарам, не обмежувався. 7 листопада він «одправив полковника Пелещука в Бердичів з інструкціями і наказом підготовитись до мобілізації, яка буде оповіщена приблизно через тиждень. Болбочан виїхав <…> раніше з наказом – ждать гасла. Коновалець був у Києві. Отже, наша організація стояла на варті момента в повній бойовій підготовці», – переконував він.[111]

Таким «моментом» були визнані згадана зустріч гетьмана з генералом Красновим, але, передовсім, чутки про листопадову революцію в Німеччині і усунення кайзера від влади. Добре розуміючи, що іншого шансу може не бути, керівники повстання зробили принциповий крок: уклали з представниками німецького командування «джентльменську» угоду про взаємний нейтралітет. Німецькі полки діставали змогу безперешкодно виїхати на батьківщину, їхні партнери залишилися з'ясовувати стосунки з ненависним гетьманом сам на сам. Треба було поспішати – на п'яти наступали більшовики…

Тимчасом настало 9 листопада, «яке я завжди вважав останнім днем мого режиму», – записав у мемуарах Скоропадський. Того дня український посол у Берліні барон Штейнгель поінформував голову держави про революційні події в Німеччині та про усунення від влади імператора Вільгельма II. Українські націонал-соціалістичні діячі, зі свого боку, подали гетьманові декларацію УНСоюзу, з'їзд якого вони планували скликати 17 листопада. Скоропадський, за його пізнішим визнанням, ясно зрозумів, що справа йде до повалення.[112]

11 листопада 1918 року, після 1568 днів війни, Німеччина, Франція та Велика Британія підписали угоду про припинення вогню на Західному фронті, яка вступила в силу об 11 годині дня. Перша світова завершилася.

Разом з тим гетьман чітко усвідомлював, що, з огляду на відсутність власної армії та реальний стан німецького експедиційного корпусу, перед ним відкривалися, власне, лише дві можливості. Перша – «самому стати на чолі українського руху», для чого скликати Конгрес, провівши до його складу своїх прихильників… «Я особисто мало вірив в успіх при цьому рішенні, – признавався гетьман, – оскільки ще вранці отримав повідомлення, що було розкрито весь заколот повстання при арешті начальника частини моєї охорони, полковника Аркаса. З його повідомлення з'ясувалося, що конгрес конгресом, а повстання все одно спалахне…» Інша теоретична можливість – закрити Конгрес, опершись при цьому на офіцерські формування, які діяли в Україні – «є одному Києві у нас було до 15 тисяч офіцерів». На роздуми пішли чотири дорогоцінні дні.

Лише 13 листопада після обговорення в уряді питання про форум УНСоюзу «вісьмома голосами проти семи допущення Конгресу в даний час було вирішено негативно. Я погодився з цим рішенням, – пригадував П. Скоропадський, – але оскільки ясно було, що при недопущенні Конгресу негайно ж ліві українські партії вживуть агресивних заходів, мені необхідно було створити більш рішучий кабінет і більш підходящі для цього військові сили, на які я вирішив спертися, на російський офіцерський склад та на свою Сердюцьку дивізію, на котру я за всіх умов розраховував. Для офіцерства російського складу, – пояснював він логіку сво'іх рішень та дій, – я повинен був негайно оголосити федерацію, бо мені вуха прогуділи, що якщо це буде зроблено, то весь офіцерський склад стане горою, заради Росії, за гетьманську Україну». 13 листопада гетьман відправив у відставку уряд і одночасно оголосив: «твердо стоючи на грунті політичного, культурного і економічного розвитку України, віднині ми повинні працювати для майбутньої федерації з Росією».[113]

IV
Перші документи Директорії та «легітимність» нової влади

15 листопада на світ Божий за підписами Винниченка, Петлюри, Швеця та Андрієвського (підпис Макаренка з невстановлених до сьогодні обставин відсутній) було випущено перший документ Директорії. Зміст укладається в три тези.

Теза перша. Російський генерал Скоропадський, спираючись на німецькі багнети, захопив владу, намагався приєднати Україну до «єдиної неділимої Росії». Спроби його режиму навести такий-сякий правопорядок, покласти край селянському бандитизмові кваліфікувалися як «класова помста поміщиків», яка, мовляв, «дійшла до такої міри, якої не знав і царський режим».

Теза друга також наскрізь брехлива. «Підписанти» стверджували, що:

а) «Український Національний Союз як найвище представництво організованої української демократії вживав до останнього дня всіх заходів, щоб мирно, без пролиття крові і дезорганізації громадського життя захистити й одстояти права народу»;

б) «настав час залишити мирні