Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

знають, що час спарюватися? (Я тоді цим питанням не задавався :)

Я спостерігав, як парамеції рухаються, відскакують, повертаються на певний кут і т. д. Вважається, що вони роблять це механічно, мов комп’ютерні програми, але це не так. Вони рухаються на різні відстані, відскакують на різні відстані, повертаються на різні кути в різних випадках, не завжди повертаються праворуч — у їхній поведінці немає системи. Вона здається хаотичною, бо ми не знаємо, у що вони вдаряються, на які хімічні речовини реагують і т. д.

Я хотів подивитися, що відбувається, коли вода, у якій плаває парамецій, висихає. Підручник казав, що парамецій теж висихає і перетворюється на щось типу твердого зернятка. Я крапнув на предметне скельце краплю води, у якій був парамецій і кілька «травинок» — у масштабі парамеція вони були схожі на жменьку соломинок. Що більше в ці п’ятнадцять-двадцять хвилин висихала вода, то у важчій ситуацій опинявся парамецій: рухався туди-сюди, аж поки не застиг, застрягши між «травинками».

А потім я побачив те, чого ніколи не бачив ні в житті, ні в книжках: парамецій утратив форму. Він почав викручуватися, як амеба. Він почав тиснути собою на «травинку» і типу «роздвоюватися», аж поки це роздвоєння не дійшло до середини «тіла», тоді він ніби вирішив, що це не дуже вдала ідея, і повернувся в попередній стан.

У мене склалося враження, що в підручниках поведінку цих організмів викладають надто спрощено. Вона не така одновимірна й механічна.

Було б добре, якби автори писали правильно. Бо поки ми не побачимо, наскільки складна поведінка одноклітинних організмів, нам буде важко повною мірою зрозуміти поведінку вищих тварин.

Ще мені подобалося спостерігати за жуками. Років у тринадцять у мене була книжка про комах. Там було сказано, що бабки нешкідливі, вони не кусають. Але всі в нашому районі прекрасно знали, що «швейні голки», як ми їх називали, дуже небезпечні і кусають дай боже. Коли ми грали надворі в бейсбол або яку-небудь іншу гру і пролітала бабка, всі починали бігати, махати руками і кричати: «Швейна голка! Швейна голка!».

І от сиджу я якось на пляжі. Незадовго до того я прочитав цю книжку, де було сказано, що бабки не кусаються. Прилітає бабка, всі починають бігати й кричати, а я спокійно сиджу собі. «Не бійтеся, — кажу, — швейні голки не кусаються».

А вона сідає мені на ногу. Усі кричать. Усі збуджені, бо бабка сіла мені на ногу. А я, мученик науки, сиджу й дивлюся на неї.

Ви, очевидно, думаєте, що вона мене вкусила, — але ні, не вкусила. Книжка писала правду. Але я таки спітнів.

Ще в мене був маленький ручний мікроскоп, іграшковий. Я витягнув з нього лінзу і тримав у руці, як збільшувальне скло; цей мікроскоп збільшував разів у сорок-п’ятдесят. Якщо постаратися, то можна було тримати фокус. Тож я міг розглядати всякі штуки просто на вулиці.

Якось у Принстоні я витягнув збільшувальне скло з кишені і почав розглядати мурашок, які повзали по плющу. І аж скрикнув від здивування. Я побачив мурашку і тлю, про яку вони піклувалися — якщо рослина гине, мурахи переносять тлю на іншу рослину. Навзамін мурахи отримають напівперетравлений тлею сік, який називається «медова роса». Мені розповідав про це батько, але я ніколи не бачив цього сам.

Отже, на листочку сидить тля, до неї підбігає мураха і починає похлопувати її своїми лапками — хлоп, хлоп, хлоп, хлоп. Дивовижно! Тля починає виділяти на спині сік. У збільшувальному склі через поверхневий натяг рідини це виглядало як великий, красивий, блискучий м’яч. Мікроскоп був не дуже якісний, тому через хроматичні аберації лінзи «м’яч» переливався різними фарбами — дуже красиво.

Мураха взяла «м’яч» двома передніми лапками, підняла його і тримала. Світ має зовсім інший вигляд у масштабі, при якому можна тримати краплю води! Напевно, на лапках мурах є якесь мастило, яке не порушує поверхневого натягу краплі. Потім мураха надкусила краплю, і під дією поверхневого натягу вона вилилася прямо їй у живіт. Спостерігати цю сценку було неймовірно цікаво. У моїй кімнаті в Принстоні був еркер із підвіконням літерою П. Якось по підвіконню почали повзати мурахи. Мене зацікавило, як вони знаходять дорогу. Звідки знають, куди бігти? Чи вміють сказати одне одному, де їжа, як це роблять бджоли? Чи є в них відчуття геометрії?

Я діяв дуже по-любительськи, відповідь відома, але я її не знав. Тому натягнув нитки через підвіконня еркера і підвісив на них зігнуту картонку з цукром. Ідея полягала в тому, щоб ізолювати цукор від мурах, аби вони не могли знайти його випадково. Я хотів усе контролювати.

Далі я нарізав смужок з паперу і зігнув їх так, щоб можна було підхоплювати мурах і переносити з одного місця в інше. Поклав нарізані смужки у двох місцях: одні «цукрові», біля цукру (підвісив на нитку), інші «підвіконні», біля маршруту мурах. І півдня просидів, читаючи книжку та поглядаючи за мурахами, аж поки один випадково не заблукав на «підвіконний» паперовий місточок. Я взяв його і переніс на цукор. Після того як кілька мурах у такий спосіб переправилися на картонку із цукром, один забрів на «цукровий» місток, і я переправив його назад на підвіконня.

Я хотів подивитися, як швидко інші мурахи отримають сигнал, що треба йти на «паромну переправу» з папірців. Спочатку все йшло повільно, але потім так пришвидшилося, що я ледве встигав переправляти мурах туди-сюди.

І тоді в розпалі процесу я почав переносити мурах від цукру в інше місце. Питання тепер стояло так: вони будуть повертатися туди, звідки щойно прийшли, чи йтимуть туди, куди йшли до того?

Через якийсь час мурахи майже не йшли на перше місце (яке вело їх до цукру) і товпилися довкола другого, намагаючись знайти цукор. Із цього я зробив висновок, що вони йдуть туди, де щойно були.

В іншому експерименті я розклав на підвіконні багато предметних скелець від мікроскопів і поклав цукор, щоб мурахи йшли по скельцях до цукру. Потім, міняючи одне скельце на інше або переставляючи їх місцями, я пересвідчився, що в мурах немає відчуття геометрії: вони не вміють визначити, що де стоїть. Якщо вони йшли до цукру одним шляхом, а від цукру існував коротший шлях, вони ніколи його не знаходили.

Із поведінки мурах було ясно, що вони залишають якісь сліди.