Читати книгу - "Марафон завдовжки в тиждень, Ростислав Феодосійович Самбук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Бійтеся бога…
– Я то боюсь, а от люди зовсім знахабніли.
Хлопець узяв праску, але не пішов. Подав Радловській руку, допомігши злізти, це їй сподобалось, бо трохи пом'якшала й запитала:
– Ти як, надовго?
– Хочу піти до праці.
– Куди?
– А на завод.
– Дядько влаштує?
– Щось другий день нема його…
– Повернеться.
– Але я хвилююсь.
– Ну, добре, – підштовхнула його стара до дверей,- іди, бо мені ніколи з тобою теревені розводити.
Юрко поставив праску на перевернуту тарілку й задумливо дивився, як нагрівається. Прасувати не бло чого, мав лише одну сорочку та й білизну на собі. Поплював на палець, торкнувся розпеченого заліза. Зашкварчало. Подумав: ну, чого добився від старої карги? Нічого… Хитра пройда, жадібна й підозрілива…
Вимкнув праску, дочекався, доки трохи охолоне, відкраяв шматочок сала й пішов до Радловської. Стара лише прочинила двері, простягнула руку за праскою, але Штунь підважив на долоні сало й мовив:
– Прошу вас, пані, пригощайтеся. – Розчахнула двері й подивилася недовірливо.
– Мені? – запитала.
– Пригощайтеся, кажу.
– Чого такий добрий?
– А в мене ще є.
– Ну й дурний. Тут не село, а велике місто, і на всіх не наберешся. Про себе дбай, про тебе ніхто не подумає.
Штунь у душі не дуже погодився з Радловською, та заперечувати не став. Кивнув на знак згоди й запитав:
– А дядько мій і раніше?.. Отак міг не з'явитися?
– Не хвилюйся, нікуди не дінеться.
– Якось тривожно, кажуть, у місті банди… Радловська понюхала сало з явним задоволенням, видно, цей приємний запах настроїв її благодушно, бо понюхала ще раз і одказала:
– Загуляв, мабуть, пан Палків. Чоловік він ще не старий і видний!
– Куди йому! – зневажливо махнув рукою хлопець. – За сорок…
– Ти, хлопче, колись у сорок ще зовсім молодим почуватимешся.
– Не кажіть.
– Молоді завжди такі самовпевнені… – зітхнула.
– А вуйко вам нічого не казав?
– Кавалерські справи…
– Звідки знаєте?
– А я все знаю.
– Ну, все знати не можна! У нас на селі отець Григорій сповідає всіх, але ж і він не все знає.
– То піп, а то я!
– Проте про вуйка не відаєте.
– Я?..
– А хто ж іще? – Зневажливо махнула рукою:
– Завів твій дядько файну молодичку…
– А-а, не кажіть.
– Сама бачила: вродлива й на ровері їздить.
– Може, вони випадково здибалися.
– Е-е, ні, мене не обведеш. Нічого ще молодиця, років під сорок, вони тричі в скверику на одній лавиці сиділи, ось тобі й випадок…
– Чом ні?
– Це у вас на селі хлоп з хлопом тричі на день вітається, а тут все життя проживеш і рідну мати не здибаєш.
– Мій вуєк такий розважливий!..
– Ти мене слухай, молодиця справді файна, дивись, аби його зовсім не обкрутила. Та пізно, мабуть, – зареготала злостиво, – кажеш, другий день десь вештається?
– Другий.
– І багата, либонь, молодиця, – заздрісно зітхнула стара.- Ровера файного має, весь блищить, з причиндаллям усіляким. Таланить людям!
– Вродлива, кажете?
– І одягнута гарно. Синя хустка й кофта в'язана. Чиста вовна.
– Невже й це помітили?
– Я чисту вовну за півкілометра роздивлюсь.
– І бачили, як вуєк розмовляв з цією жінкою?
– Хитрі вони… – насварилася пані Радловська своїм коротким пальцем. – Але ж мене навколо пальця не обведеш. – Палець застиг у повітрі, немов символізуючи переконаність старої. – Сидять, наче чужі, але позирають, мов голубки, і пан Палків щось передав їй…
Це було по-справжньому цікаво, і Юрко навмисне байдуже заперечив:
– Здалося…
– Ні, – зблиснула очима, – мені ніколи й нічого не здається – пан Палків передав їй щось.
– Пакунок?
– Далеко було, не розібрала.
– А-а, – раптом ляснув себе Штунь по чолу, – здається, я знаю, хто це! Дружина вуйка Захара з нашого села. Кофта ще в неї рожева, гарна кофта, в німців купила.
– Дурниці, – заперечила, – не рожева в неї кофта, а голуба. Синя хустка й голуба кофта. Посиділа трохи з паном Палківим, сіла на ровер і поїхала.
– Куди?
– А тобі для чого? – Так вуйко ж зник!
– Повернеться… – Радловська ще раз понюхала сало, підвела погляд на Штуня й наказала: – Йди вже, бо й так 8 тобою забалакалась.
Проте Юрко зробив ще одну спробу витягнути із старої якісь відомості:
– А до вуйка ніхто не приходив? – запитав. – Якісь чоловіки?
– Не знаю.
– А казали: все знаєте.
– Малий ще мене вчити.
– Та не вчу я. Мусив до нас один родич приїхати, обіцяв мене на завод улаштувати. Я і гадав…
– Ні, – заперечила твердо, й Штунь зрозумів, що не бреше. – До пана Палківа ніхто не приходив.
– Вибачте, – відступив хлопець до сходів.
– Нічого.
– То я, коли щось знадобиться…
– Заходь. – Радловська зачинила перед ним двері безцеремонно, та хлопець не образився. Постояв трохи, роздумуючи, чи не можна якось перехопити Бобрьонка з Толкуновим, коли виходитимуть з будинку, та все ж відмовився від цього. Зрештою, мав телефон Карого й негайно ристався з цього. Відповів ад'ютант, почав випитувати, хто й для чого, та, збагнувши, хто дзвонить, зв'язав з полковником.
– Спасибі, – мовив той, вислухавши уважно,-цінна інформація…
– Що мені робити?
– Як умовились. Штунь поклав трубку трохи розчарований. Сподівався, що його залучать до розшуку жінки в голубій кофті, а тут – «як умовились»… Сопів од невдоволення і не знав що Карий в цей час наказував ад'ютантові:
– Негайно повідомте комендатуру міста, органи державної безпеки та міліцію. Розшукується жінка років під сорок, вродлива, в синій хустці й голубій кофті, їздить на жіночому нікельованому велосипеді. Якщо побачать таку, нехай терміново повідомлять нас. Жінку не затримувати, обмежитись стеженням.
Гаркуша лежав у гамаку й спостерігав, як Федір підшиває під комір гімнастерки накрохмалений шматок лляної тканини.
– А ти піжон, Федоре, – мовив ліниво й сплюнув на пожовклу траву.
– Не піжон, а акуратист, – заперечив Федір, не ваючись від роботи.
– Підеш до рудої?
– Піду.
– А я дозволив?
– Дозволиш.
– А якщо ні?
– Все одно піду.
Гаркуша випростався на гамаку.
– Ну, ти, – мовив загрозливо, – хлопчисько! Хто тут старший? Розітру й не помічу!
– Не треба, – байдуже одказав Федір. – Не кип'ятись і випусти пару.
– Усі як сказилися: вчора Палюв, сьогодні ти…
– Ти мене з тим старим чмуром не рівняй.
– А що лишається?
– Невже гадаєш, мені власної голови не шкода?
– Не в кожного вона варить.
– Але ж ти мав час
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Марафон завдовжки в тиждень, Ростислав Феодосійович Самбук», після закриття браузера.
