Читати книгу - "Голубий Птах, названий син ірокезів, Ганна Юрген"

Наступного ранку згодилися ясенові палиці. Хлопці тягли товсту важку колоду по м'якому снігу, борознячи навскоси до берега довгий пологий рівчак. У тому місці, де щойно проритий жолоб виходив на замерзлу Боброву Річку, Голубий Птах і Козуля утрамбували площадку в 10 квадратних кроків; тут мали затримуватись змії-сніговики, знесилені мандрівкою по довгому жолобу. Там, де палиці зупинятимуться, суддя робитиме позначку.

Знову і знову тягали хлопці вузьким ровом дерев'яну колоду, — аж поки стіни в ньому стали твердими і гладенькими. За кожним разом все більше збиралося гравців, які давали добрі поради.

— Глядіть же, старанно поліруйте жолоб, а то змії напівдорозі повистрибують з нього! Найменший уламок льоду або горб — і палиці вилетять геть.

Косоокий Лис теж прийшов і запропонував свої послуги. Голубий Птах кидав на нього люті погляди, але ленапський хлопець поводився так чемно й скромно, наче забув про все зле.

Та ось жолоб, здається, вигладжений достатньо. Голубий Птах з Козулею прожогом кидаються вгору, де вже нетерпеливо чекають учасники гри.

Нарешті батько починає гру. Він вийняв із шкіряного мішечка ясенову палицю, змащену жиром, великим і вказівним пальцями лівої руки обхопив її посередині, а кінець палиці обпер на зігнутий вказівний палець правої. Невеличкий, кроків на три, розбіг, кидок, і — палиця засичала по канавці. Вона мчала, б'ючись об стінки жолоба. Іноді передній товстий кінець підводився з канавки, наче зміїна голова, що видивлялася жертву. Голубому Птахові справді здавалося, що він бачить гадюку.

Хлопці побігли знову в кінець рівчака, де суддя на утрамбованому снігу рисочками відмічав зупинку кожної палиці. Ще здалеку Голубий Птах побачив Косоокого Лиса, що стояв біля площадки.

— Пишається мерзотник, — буркнув Голубий Птах. Козуля посміхнувся:

— З-під нього мати ніколи не прибирала, як він лежав у колисці.

— Що-що? Тобі хто-небудь розповідав?

— Де там! Хіба не бачиш по його ногах? Він у колисці завжди гадив, тому вони й розкарячились…

Голубий Птах розсміявся. От якби він раніше про це знав!

З рівчака донеслося тихе сичання змія. Раптом щось затріщало, палиця вилетіла з рівчака у пухкий сніг. Косоокий Лис послужливо подався за нею, схопив і хотів було понести до судді, як усі зарепетували:

— Він отруює змія! Він отруює змія!

Лис злякано випустив палицю. Він же хотів якнайкраще і зовсім не розумів, що саме так схвилювало всіх, Але Голубий Птах вмить усе збагнув. Батько застерігав його — ніколи не торкатися змія-сніговика. «На це мають право лише гравці та судді, — говорив Малий Ведмідь, — інакше змій вважається, так би мовити, «отруєним».

Цього ленап, звичайно, не знав, та й взагалі ленапи нічого не розуміли в цій грі.

Ревучи, погналися хлопці за оторопілим Лисом, що рятувався втечею.

— Він отруїв змія! Він отруїв змія! — Голубий Птах напружував усі свої сили, щоб наздогнати втікача, але той біг, як заєць. Лише Шнап, гавкаючи, кружляв навколо Косоокого Лиса. Нарешті собака облишив погоню і повернувся до свого господаря.

Голубий Птах зупинився.

— З-під тебе твоя мати ніколи не прибирала! — закричав він на все горло.

Ленапський хлопець підняв, погрожуючи, кулаки і на досить безпечній відстані почав лаятись. Голубий Птах майже не розібрав лайки, та й поглядів, сповнених страшенної ненависті, він теж не бачив.

Після гри у змія Голубий Птах більше не зустрічав свого старого противника аж до того часу, поки Малий Ведмідь не взяв Косоокого Лиса з собою на полювання.

Протягом кількох днів світило сонце і розтоплювало сніговий покрив. Нічний мороз сковував талу поверхню льодовою корою, яка на кожному кроці з тріском провалювалася. Новий, пухкий сніг вкривав наст знову, але не настільки, щоб можна було просуватися безшумно.

— Нічого не поробиш, — якось увечері похмуро зауважив Малий Ведмідь. — Дичина почує нас ще здалеку! Треба вертатися додому.

Вождь крокував попереду. Голубий Птах ішов останнім, перед ним — Косоокий Лис. Вони якраз проходили через дубовий лісок з густим підліском, коли раптом Голубий Птах побачив на землі кілька букових горішків. Яскраво-червоні, завбільшки з вишню, вони визирали з-під снігу. Хлопець пильніше придивився: поруч з плодами був слід. Та це ж, мабуть, лапа єнота? Звичайно, такі зведені докупи кігті бувають тільки у єнота. От якби спіймати цього звіра!

Косоокий Лис уже зник у чагарнику, але це не турбувало хлопця, бо сліди мисливця може розпізнати навіть дитина. Крім того, з ним же Шнап. Хлопець ще раз перевірив сліди єнота. Він навіть не помітив, як Косоокий Лис зломив гілку й поволік її за собою, щоб замести відбитки ніг. Залишившись позаду, Голубий Птах ретельно розглядав звіриний слід, що повів у зовсім іншому напрямку.

Через деякий час він стояв перед дубом, на стовбурі якого чітко виднілись подряпини. Хлопець зрадів: тут, напевне, оселився єнот, це він, видираючись на дерево, своїми кігтями пошматував кору. Маленький мисливець постукав томагавком по стовбуру, проте ніщо не ворухнулось. Подряпав по корі — безуспішно; ніде не показався навіть клаптик сірувато-жовтого хутра. Він уже спробував видертись на дерево, але на гладенькій поверхні стовбура не можна було вдержатись.

Хлопець озирнувся. Почалась хуртовина, в голих кронах дерев уже збиралася темрява. «Нічого з цього не вийде, треба завтра повернутися сюди», втішив сам себе і вирішив іти додому. Він міг добре розпізнати свої власні сліди, проте незабаром дійшов до місця в дубовому ліску, де сліди губилися. Було схоже на те, що хуртовина замела їх.

За кілька кроків слід з'явився знову. Шнап трохи пробіг у протилежному напрямку, зупинився й загавкав, ніби хотів покликати свого хазяїна. Голубий Птах не зрозумів четвероногого супутника: слід видно ж досить чітко. Чого б то його понесло туди? Хлопець поманив собаку, що нерішуче стояв на місці, і, прискоривши ходу, пішов по сліду.

Раптом він зупинився.

Цю роздвоєну березу, що розгалужувалася невисоко над землею, хлопець уже бачив. Тут він уже був сьогодні. Невже зараз іде в протилежний бік?

Сніжинки поступово закривали відбитки