Читати книгу - "Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов"

— Ідея цікава, — сказала Олена Миколаївна, — хоч зараз, звичайно, важко передбачити, чи дадуть плавучі дзеркала особливий ефект. Як на мене, то навряд. Ну, а хто ж автор цього проекту?

— Я, — сказав Конт.

— Он як! То ви, виходить, хочете залишити нашу лабораторію?

— Так, якщо вчена рада інституту затвердить мою тему.

— А мікросонце?

— Мікросонце?.. Бачите, Олено Миколаївно, можливо, звичайно, я і не правий, та я не вірю, що мікросонце можна створити практично.

По цих словах Конта у кімнаті запанувало мовчання. Хоч усі розуміли, що в таку хвилину не можна бути щирим наполовину, усім стало якось ніяково. Конт відчув це і заговорив знову:

— Олено Миколаївно, адже я не наполягаю на тому, щоб негайно піти з групи. Я можу зачекати.

Олена Миколаївна нічого не відповіла. Я бачив — вона пригнічена тим, що сталося: її залишав один з найдосвідченіших співробітників, з яким вони багато років працювали пліч-о-пліч.

— Ну що ж, Джемсе, — врешті обірвала вона мовчання, — не приховаю, мені дуже прикро. Але затримувати вас безглуздо. Не можу ж я силоміць примусити людину робити те, у що вона не вірить.

— Ясна річ, — втрутився Гасул. — Та головне не це. Конт пропонує інший, цікавий шлях вирішення, по суті, тієї ж проблеми, і якщо вдасться реалізувати його ідею, ми матимемо колосальну кількість дешевої теплової енергії. Працюйте паралельно, це не зашкодить справі. Ну, а чия ідея перспективніша, хто з вас буде правий у науковій суперечці — про це можна буде судити тільки з наслідків вашої роботи.

Додому я повертався сам. Я йшов і думав про те, що ось у людей двадцять другого століття не все так уже й гаразд, як здається з першого погляду. І в них теж бувають суперечки й сутички, неприємності й труднощі. Просто це було справжнісіньке життя, яке завжди сповнене внутрішньої незлагоди і підносить людині не лише троянди.

Через кілька днів учена рада інституту затвердила тему, яку запропонував Джемс Конт. Він пішов працювати в нову лабораторію, а я заступив його місце в групі, яка досліджувала проблему мікросонця.

Потяглися дні за днями. Вони були схожі і несхожі один на одного. Схожі тому, що це були звичайні трудові будні. Несхожі тому, що не можуть бути однаковими дні, сповнені цікавої, захоплюючої праці.

…Я пам’ятаю, ще давно, у дні моєї юності, коли я вчився на робфаці при Московському університеті, серед моїх друзів спалахнула суперечка про те, як житимуть люди за комунізму. Ми лежали на тапчанах у нетопленому бараці, накрившись поношеними шинелями, які позоставалися ще з громадянської війни. Змучені голодом, холодом і постійним недосипанням, ми уявляли собі райське життя у вигляді шматка житнього хліба і теплої кімнати. І ось тоді хтось із нас спитав: що, коли дати людині все необхідне, чи тоді захоче вона працювати? Ми довго сперечались того вечора. Не все було правильне й логічне у наших словах, та головне ми зрозуміли вже тоді: ніколи людина не перестане трудитись, бо будувати й творити, пізнавати й підкорювати Всесвіт силою свого розуму — це її природна потреба.

Я шкодував, що зі мною не було моїх давніх товаришів. Я сказав би їм: «Подивіться, яке цікаве, захоплююче життя у наших нащадків! Які грандіозні їхні діла, які великі їхні цілі і як багато, безмежно багато їм ще треба зробити! Та хто ж забажає бути осторонь усього цього? Іди вибирай собі яке хочеш діло, до якого тільки лежить душа, і твори, вигадуй, пробуй…»

Правда, спершу мене пантеличив незвично короткий робочий день. Через це ми навіть посперечалися з Оленою Миколаївною. Якось по обіді я хотів було повернутись до лабораторії. Вона мене не пустила.

— Навіщо? Ніякої термінової роботи нема.

— А що ж робити? Я зовсім не стомився і з задоволенням попрацюю.

— Ви, очевидно, вважаєте втомою лише стан повного отупіння.

— Ні, чому ж…

— Не сперечайтесь. Я вже переконалася, що працювати ви вмієте, а ось відпочивати, даруйте, ні. Любий мій прадідусю, я зовсім не хочу, щоб через п’ять-десять років ви перетворились на інваліда. Я знаю, що у ваш час вважалося нормальним, коли люди до шістдесяти років наживали купу різних хвороб і ставали напівпрацездатними або й зовсім вибували з ладу. Подумайте самі, хіба ж це не безглуздя: людина в шістдесят років набуває силу-силенну корисних знань, нагромаджує багатий життєвий досвід, тут би їй тільки й творити, а вона вже зносилася, і ні до чого її знання та досвід.

— Ну що ж, навчіть мене відпочивати.

— Та вже повчу, обов’язково. А коли ви звикнетеся з нашими порядками, то й самі відчуєте, що значить працювати завжди з ясною головою і свіжими м’язами.

Проте моє «навчання» під керівництвом Олени Миколаївни було, далебі, недовге. Дуже швидко я знайшов собі іншого «наставника».

Ми з Віктором Платоновим продовжували час од часу відвідувати зруйновану підземну лабораторію. Якось, повернувшись звідти, Віктор спитав мене, чим я збираюсь зайнятись після роботи.

— Не знаю, — відповів я. — Олена Миколаївна щось придумає. Сьогодні в парку на ковзанці відбудеться змагання найстаріших ковзанярів, так моя праправнучка хоче, щоб я взяв у ньому участь. Вона, здається, задумала зробити з мене справжнього спортсмена.

— А вечорами що ви робите?

— Переважно читаю. Адже досі я тільки з атомної фізики ліквідував свою відсталість. А в інших галузях у мене ще стільки-прогалин!

— Нічого, прогалини поступово заповняться, ви й не помітите як. З цим поспішати не треба. Краще приходьте сьогодні ввечері у міський Палац культури. Там можна побачити багато цікавого. Може, й вас що-небудь привабить.

— А у вас є там якесь діло?

— Еге ж. Приходьте, я вам покажу.

Того ж вечора я розшукав Віктора Платанова