Читати книгу - "Син землі, Турянський Осип Васильович"

Він боїться показатись їй. Боїться голосу, що говорив так різко.

Як вона його тут нагляне, може, стане і до нього вже не прийде?..

Хай триває якнайдовше та світляна і солодка, веселкова злуда й віра, що вона до нього йде... вертається до нього...

Як тихенько тіні ночі стеляться на трави, зелень, на верхів'я лісу, так Іван без гомону і шелесту біжить гущавиною.

Прибігає до стола при хаті.

Сідає при столі і застигає, дивлячись у зачинене віконце листя.

Тільки його очі, у котрих тепер уся його душа живе, блистять і мерехтять промінням і вогнем.

А човенце, що серцем зветься, кидається дико в грудях серед бурі пристрасного ожидання і надії.

Хоч Іван, тримаючи в обіймах мавку, почував себе єством богам рівним, то проте в найближчій хвилині здавалося йому, що ця казкова, вимріяна височінь, на котрій він опинився, нагло завалиться і він разом із мавкою-граф'янкою впаде в якесь безвихідне провалля.

Іван не міг одігнатися від думки, що занадто широка життєва яруга поміж нею й ним. Занадто слабкий, неприродний, павутинно-тонкий міст, котрий звела химерна доля понад цю яругу. Отже, що почати? Чи усе забути та віддатися спокійно і бездумно радощам кохання з мавкою?

Чи байдуже ждати, аж цей височенний міст одного дня неждано розвалиться й западеться?

Іванові було байдуже донедавна, що в найближчій хвилі станеться з ним.

Та тепер його душа, осяяна любов'ю мавки, до непізнання змінилася. В ній зродилося палюче, пристрасне бажання для мавки жити, а як ні, за мавку вмерти. Але і в одному, і в другому випадку уважав себе Іван негідним мавки.

Адже її любов до нього - це для нього разом: небо й сонце, мрія і весна, це рай, котрого й найбуйніші книги змалювать не в силі. Це безконечне щастя, про котре святе письмо говорить, що його не бачило ще досі око, ні не чуло вухо.

Що ж він, Іван, дасть у заміну мавці за її любов до нього?..

Хвилинами здавалося Іванові, що буде добре, як її любов до нього стане лиш недовгою химерою аристократки.

Або буде добре, як він хоч би й завтра утече в світ за очі, щоби не дожити того дня, коли вона до нього скаже:

- Ти мені вже набрид...

Така його утеча в світ, йому дала б оце одне добро, що він від неї не почув би тих страшних, убивчих слів...

А найважніше: світ не видавався би йому такий страшенно чорний, бо він скитався би по нім із полум'ям мавки - мрії у своїй душі...

Одначе зараз же Іван лякався отаких думок.

«Від неї утікати? Ні! Ніколи! А як вона сама мене відкине?.. Що ж тоді?»

На другий день після першого цілунку мавка запитала Івана в лісі:

- Чого так посумнів?..

- Важко знести тягар горя, та ще важче подвигнути безмір щастя.

Мавка пригорнулась до Івана й обняла його за шию. З того моменту вони почали собі «тикати».

- Твій вірш про дівчину-гомін і вірш «Ти і я», за який я тебе поцілувала, свідчать про твій великий поетичний талант. Я горда за твій талант і хочу стати твоєю музою, щоб ти міг написати геніальний твір.

Іван закликав одушевлено:

- Моя душе, моя музо, ти дійсно будиш у мені талант, про який мені не снилося ніколи. Та мене у землю втоптує ота жахлива дійсність, що коли ти, під суспільним оглядом, є небом, що на землю впало, то я собі ніщо, ледащо. З надмірної любові до тебе, прошу тебе: позволь мені приготовити несподіванку для тебе і з тією метою поїхати завтра до Львова...

- Невже ти мені не скажеш, яка це несподіванка?..

- Яка ж би то була несподіванка?

 

 

XXV

 

 

Щойно після двотижневого побуту у Львові Іван вернувся до своєї хатки в лісі. Було це пополудні. Мавка вже сиділа біля хатки, виглядаючи його. Коли побачила Івана, радісно стрибнула й побігла до нього, мов ласичка.

Нагло зупинилася й закликала:

- Лісовику, що це?.. Чорний елегантний стрій, лискучий ковнірець... шовкова краватка-метелик... Ти виглядаєш, наче принц із казки, і як натхнений поет. А проте я гніваюся на тебе.

Невже ти мусив задля цієї несподіванки для мене кинути мене аж на два тижні?..

Іван усміхнувся:

- Ні, моя музо, не це несподіванка. Признаюся: мені забракло фантазії. Тому вибач мені, що я не був у силі на що інше здобутися, лиш на оці книжки.

Тут Іван передав мавці гарно оправлені томи Шевченкового «Кобзаря» і дуже гарне видання Шекспіра.

- Це для мене дуже мила річ, але і вона не в силі виправдати твойого аж двотижневого перебування у місті. Іване, я на тебе дуже гніваюся...

Іван усміхнувся загадково і сказав:

- І досі є за що... Однак тепер... Прошу прочитати оцей документ.

Мавка скоро взяла документ у руки та читала: «Свідоцтво зрілості.

Іван Куценко, вік 24 роки, здав гімназійний іспит з відзначенням».

З рук мавки упав документ на землю. Мавка глипнула на Івана зчудованими очима, опісля підняла папір й сховала у викрій на грудях.

Пригорнулася до нього, обняла за шию й, дивлячись йому сердечно-ніжно в очі, клопітливо обізвалася:

- Іванчику, скажи мені… як виглядає поцілунок з відзначенням?

- Не знаю,- сміявся Іван.

- В такім випадку, як це ти матуру здав з відзначенням?.. - жартувала мавка.- Взагалі розкажи мені з самого початку, як тебе допустили до матури?

Іван коротко розказав:

- Знаєш, моя музо, я їхав до Львова з почуванням людини, котра, як це кажуть, поривається з мотикою на сонце.

Я ніколи не був би зважився навіть думати про щось подібне, але причина, чому я впав на таку думку й виконав її, не залежала від мене, лиш находиться поза мною.

- Де ж ця причина? - цікавилася мавка.

Іван усміхнувся:

- Вона тут... Називається втілена краса, доброта і мудрість: моя весна-мавка.

Мавка засміялася.

- Коли директор гімназії мене побачив, зараз мене пізнав і дуже зрадів, як довідався, що я хочу сісти до матури.

Якраз на другий день мав розпочатися письмовий іспит зрілості. І хоч я не мав усіх документів, він допустив мене до іспиту. Дванадцять днів пізніше я сів до усної матури.

Велике вражіння зробила моя відповідь при іспиті з української літератури на питання: «Що це таке поезія?»

Я хотів відповісти шаблоново, як воно стоїть у шкільних підручниках.

Але