Читати книгу - "Вільні стосунки з босом, Ольга Вісмут"

12

Зимнєв радів щодо вдалої угоди. Ходив задоволеним, мов ситий кіт. Я ж раділа, що він ніяк не коментував мій стан. Я зосереджуюся на роботі, поки бос вантажить мене нею на повну.

Графіки, звіти, договори. То тому керівнику відділу подзвони, то іншого на килим виклич. І так кожного дня. Але мені подобається така робота. Щоразу щось цікаве.

Він не робить жодних спроб зблизитися, а я намагаюся контролювати свої груди, щоб вони знову не випали з ліфчика, або ґудзики сорочки, бува, не розстібалися перед босом. Щодня після роботи Зимнєв підвозить мене додому. І щоразу він сідає на переднє сидіння, не забуваючи мені нагадати, щоб застібала ремінь безпеки. І з таким ритмом роботи я зрозуміла, що втомлююся. Робота вже гаразд, а ось вдома… Тато буркоче, що краще б я на завод йшла працювати в бухгалтерію, Настя почала багато гуляти вечорами, а Єгорка просто кричав ночами — зуби різалися. Мені навіть затички для вух не допомагали.

За цих обставин ще й деякі слова Зимнєва на роботі примудрялася пропускати повз вуха.

Хоча чому я взагалі вирішила, що між нами могло щось бути? Тим паче єдиний раз, коли я його торкнулася трохи більше, ніж у звичайний день, був тоді в автомобілі.

У своїх фантазіях я часто уявляла, що ми так само сидимо на задньому сидінні. Я погладжую його руку, а потім розстібаю ремінь безпеки й застрибую на його коліна. Веду рукою по його величезному члені в штанах. У моїй фантазії він величезний і завжди твердий. Зимнєв торкається мене й цілує найсолодшим поцілунком. Він, як справжній джентльмен, розстібає на мені куртку, повільно ведучи замок вниз. Обережно чіпає груди й мої соски, поки я відкидаю голову. Як же приємно! Його жорстка рука ковзає від грудей по животу, ще нижче…

Лунає клацання. І ще одне.

— Гей, Метельська, — чую голос Зимнєва. — Підйом.

— Так, зараз підіймуся, — шепочу я й тієї ж миті розплющую очі.

Ніякий це не салон автівки, а моє робоче місце. Наді мною нависає бос, а я густо червонію. Невже він почув про підіймуся?

— Годі спати на роботі, — каже керівник.

— Так обід, — кажу йому, потягуючись.

На столі стоять порожні контейнери з-під їжі. Залишилося тільки помити їх.

— Однаково, вдома потрібно спати.

— Маленька дитина, — пояснюю я, як можу.

— Добре, у мене сьогодні зустріч, тож додому поїдеш сама після роботи.

— Я вам не потрібна? — питаю його, підіймаючись і хаотично складаючи свої речі.

— Потрібна, але не сьогодні, — двозначно гмикає Зимнєв, спостерігаючи за мною.

— Гарного вам вечора, — кажу я.

— І тобі, — відповідає він, дивлячись мені в очі своїми зеленими.

Оу, це вперше, коли він звернувся на «ти» до мене останнім часом.

А потім знову вантажить мене роботою до того самого вечора.

Я поспішаю додому. Уже за ці два тижні відвикла ходити пішки. Взагалі мені все здається дещо нереальним. Хоча те ж саме метро, ті ж самі вулиці. Просто з босом в автомобілі це було надійніше.

Ще й роботи, яку потрібно було доробити до завтра, виявилося занадто багато, і я затрималася.

Не дивно, що коли я підходжу до будинку, то тут уже видніється та сама компанія, яка майже щодня тусить у дворі. І як їм не холодно пити пиво в таку пору року?

Зібравши волю в кулак, я прямую до входу в будинок. Краєм ока вловлюю, що хтось відділяється від компашки й прямує до мене.

Я прискорююся, влітаючи до під’їзду. Чую важкі кроки за собою і прискорююсь, з жахом молячись, щоб усе минулося.

— Гей, красуне, — мене різко хапають за лікоть.

Я різко смикаюся, намагаючись вирватися. Тримає мене гарний хлопець років двадцяти — двадцяти двох.

— Соня, правильно? — запитує він, усміхаючись своїми білосніжними зубами.

— Відпустіть, або я закричу, — дивлюся на його руку, яка все ще тримає мене.

— О, ні, Соне.

В одну мить мене різко вдавлюють у стіну. У спині щось хрустить, а на мій рот лягає спітніла долоня. Від хлопця тхне пивом, коли він схиляється до мене.

— Поверни Насті картку, — каже він. — Ти ж не хочеш проблем?

Я нервово витріщилася на нього. Яка картка?

— Ти розумієш, про що мова, — говорить він, і різко відхиляється.

Гострий укол прорізає мою спину. Я хапаюся за неї, відчуваючи дикий біль.

— Яку картку? — я стогну від болю. — Я зараз поліцію викличу.

Рука тягнеться до телефона, але мене знову скручують.

— Яка поліція? Ми ж мило спілкуємося, — говорить він. — Ще раз повторюю, поверни картку сестрі.

Я тремчу. Мені так страшно. Він такий величезний. Бачу, як він тягне до мене руку й обережно заправляє пасмо волосся за вухо.

— Приємно було побачитися, Соне, — говорить він і відхиляється.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍